Я — машиніст

 

У дитинстві я мріяв стати машиністом. Хоч до техніки жодного потягу не мав, мене, даруйте за каламбур, вабили потяги. Можливо, через подію, що сталася зі мною влітку 1980 року на вузловій станції Козятин-Пасажирський.

Хто був у Козятині, той знає, що там дві платформи — Київська і Шепетівська. На першій зупинялися солідні швидкі поїзди, а на другій — здебільшого електрички. У Козятині ми завжди сідали на першу ранкову електричку, яку треба було чекати від 01.22 ночі аж до 5.00 ранку. За Бердичевом, на платформі Рачки, жила моя бабуся.

Кілька годин доводилося сидіти в нудній почекальні імперського вокзалу з гіпсовим Леніним. Разом із такою ж, як і ми, бідотою, яка любила серед ночі поговорити "за життя", поїсти сала з газети і запити все це "дюшесом". На Київську ж приходили поїзди, і я хотів до них.

— Мамо, мамо, — канючив я. — Пішли на перон... Оголосили Дебальцевський!

— Тату, на підході Москва–Софія! — нив я. — Там нові спальні вагони...

Я попросився в туалет

Батьки або куняли, або читали газету, або слухали якісь легенди від бабусь у заквітчаних хустках, але самого на перон не пускали.

Аж ось одного разу сонна тітка з гучномовця оголосила прибуття швидкого поїзда Київ–Одеса. І я попросився в туалет. Більше терпіти не міг, тому вдався до обману.

— Йди, Андрійку, — сказала мама. — Тільки одна нога тут...

Я вибіг на Київську платформу, залиту сяйвом потужних фар електровоза. Червоний велетень повільно заходив на посадку, а з вікна виставив лікоть машиніст. Наближаючись до мене, цей Молодий Бог Південно-Західної залізниці СРСР визирнув із вікна. Побачивши моє перелякано-щасливе лице, він усміхнувся і кивнув мені головою.

Це було святе причастя, знак найвищої причетності. Кров дудоніла у скронях, і млоїло від щастя, яке слід було запити "дюшесом". Тоді я поклявся, що стану машиністом. Мені й тепер здається, що ще не пізно.

×