Розкіш самоти

Настав смішний період, коли починаєш бити горщики з тими, кого знав у юності. І втрачаєш цих людей — може, назавжди.

Бог його зна, чого воно так і хто винен. Може, це так відплачуються гріхи нерозумної молодості. От один з героїв того часу раптом знаходить тебе і хоче, щоб ти став на його бік перед усім світом, бо про його давні подвиги не знають нинішні молоді вискочки, й треба їм нагадати.

Колись, як ще ми самі були молоді вискочки, я б не роздумував. А зараз не хочеться, бо в наші роки войовничість не завжди прикрашає героя. Але й сказати йому про це боязно, бо доведеться нагадувати, хоч і непрямо, що він постарів. А як він скаже: "А ти — ні?!". І от обіцяєш "щось придумати" — й ховаєшся од нього днів зо два, потім пояснюєш, що забув у гостях мобілку, а через те не міг відповісти на його дзвінки. "А тепер вже не треба!". Це каже він, рішучим голосом, який я колись любив. І обриває зв'язок. Я згадую, що він колись відбив у мене дівчину, хоч вона нам обом не була потрібна, якщо подумати. Й кажу в порожній телефон: "Так тобі й треба!", і хтозна, кого це більше стосується.

Таких випадків набирається немало. І все це дивно нагадує той самий період в юності, коли ти втік з-під опіки старших, проти ночі сів у трамвай і довжелезним маршрутом поїхав на окраїну міста, де під лісом стояв обшарпаний гуртожиток. У небі місяць, на душі тривога і повна невідомість. І от ти приїхав жити в тому гуртожитку, де було багато тих, з ким оце зараз, через 40 літ, розсварився. А тепер ти ніби під'їхав пізнім трамваєм до того самого місця — але з якогось зовсім протилежного боку, й ще не знаєш, кого там зустрінеш. Це чудесна самотність. Її сповна відчуваєш — і не збираєшся відступати, так само не відступив і тоді. Хоч і тоді й тепер це було, може, не до кінця правильно.