Більшу частину своєї історії людство мало надлишок віри. Її було так багато, що вона перетворювалася на фанатизм і сліпоту. Але давала найціннішу річ для орієнтації на місцевості – сенс.
Сьогоднішній світ інший: його головним божеством є невіра. Це зброя людей, які зависають у просторі між силою і безсиллям. Якщо не можеш перемогти, ти принаймні можеш послати переможця під три чорти. Невіра й недовіра є силою безсилих, як сказав би Вацлав Гавел.
Та настає момент, коли сила безсилих стає не зброєю самозахисту, а зброєю самогубців. Стихією тотального розмивання сенсів.
Сьогодні демократії по всьому світу повільно вбивають себе. В Америці править людина з виразним авторитарним стилем. Демократичні інституції поки що його стримують, але ми не знаємо, чи надовго. У Центральній Європі – Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі – при владі уряди, які атакують незалежні судову владу та медіа. У Німеччині людина, яка є уособленням зваженості й відкритості, – Анґела Меркель – поволі втрачає владу. У Франції Еммануель Макрон був надією демократичних країн – але сьогодні стрімко втрачає популярність. Те, як на поверхню виходять анархічні й деструктивні сили, свідчить: демократію в Європі скоро не буде кому захищати.
Демократія програє не тільки через те, що має потужного ворога в особі нового авторитарного інтернаціоналу. І не тільки через те, що цілі верстви населення відчувають себе біднішими. Вона програє, бо мало хто по-справжньому в неї вірить.
Парадокс полягає в тому, що авторитарні сили використовують демократію для атаки проти неї – бо їхні прибічники зберігають вірність своїм лідерам. А демократичні сили не вміють тримати удар, бо одразу стають жертвами "розчарувань" у своїх лідерах. Мало хто із сучасних ліберально-демократичних громадян хоче зберігати вірність вибору, який вони зробили кілька років тому.
Слово "вірність" у людей з ліберально-демократичними переконаннями викликає подив. Хіба це не цінність старих суспільств, побудованих на ідеї ієрархії та служіння? Хіба лібералізм не навчає цінностям протилежним – критиці, сумніву і скепсису?
Звісно, ліберали можуть зберігати вірність принаймні своїм принципам. Але проблема в тому, що принципи не захищають самі себе. Принципи не мають армій, політичних партій чи сил мобілізації. Це роблять люди, суспільства й держави. Тому завжди виникає запитання: чи можеш ти зберігати вірність не тільки принципам, а й конкретним людям чи конкретним інституціям?
Приклад сьогоднішніх протестів у Франції показує, що свобода може бути безвідповідальною. Що демократія в західних суспільствах досі наївно не відчуває себе під загрозою – хоча загрози скрізь. А тому не має справжніх захисників і швидко настає розчарування в тих, хто може бути цими захисниками. Коли люди не бояться втратити свободу – є ризик, що вони втратять її непомітно для себе.
Приклад України показує: недовіра людей до влади, яка була прогресивною у 2013–2014 роках, сьогодні тягне країну назад. Те, що витягло Україну з пащі дракона чотири роки тому, може знову кинути її в цю пащу. Українська переконаність, що будь-яка влада є окупацією, – це добре, коли треба зруйнувати злочинну систему, але погано, коли треба щось будувати.
Сьогодні таки варто вірити у щось і в когось, але не бути фанатиком. Бути критичним, але не циніком. Мати силу, але не любити насильство. Це складні компроміси, але вони можливі. Древні це називали: баланс між вірою і розумом. Бо люди – кентаври, сплетені з різних принципів; однак між екстремами завжди є здорові можливості.
Українцям сьогодні як ніколи потрібне відчуття власної держави. Не тільки країни чи громадянського суспільства – а й держави. І розуміння, що вона все-таки в небезпеці. Європейцям і американцям як ніколи потрібно відчуття, що демократія не вічна і їхні держави – теж. Що вони потребують захисту. Не фанатичного – а розумного. Однак для розумного захисту також потрібна віра – принаймні в те, що розум – це краще, ніж фанатизм, а свобода – це краще, ніж несвобода
2 
1
Комментарии