Ті, ким ми не стали

Наприклад, мені двадцять сім і місяць тому мене назвали головним музичним відкриттям континенту. Я люблю відповідати на запитання, як називається та штука, на якій я граю. Soooo-piiil-kaaaa, кажу я. Повторюйте за мною. У мене їх кілька, і кожна з них має ім'я. Мені кажуть, що так грає тільки той, у чиїх легенях гірське повітря.

Наприклад, мені тридцять чотири і я придумала одяг, який носять у країнах, в яких я ніколи не була. Мене вже кілька разів називали трендсеттеркою, що мене смішить, бо нагадує назву нової породи собак. Кілька відомих на весь світ акторок мають світлини у моїх сукнях, але я вже забула їхні імена. Я люблю тишу і спокій. Виявляється, трендсеттерки – теж інтроверти.

Наприклад, мені десять і про мене чули навіть у Японії. Я там ніколи не був, але мрію побачити справжнього самурая. Мене називають серйозним математичним талантом десятиліття, і я справді серйозний. Дехто вживає щодо мене складне слово "вундеркінд" – мабуть, японського походження. Я розв'язую складні задачі з цифрами, а собі доводжу, що музика – це теж математика.

Наприклад, мені сорок два і рік тому я почала писати вірші. До цього я побудувала кілька бізнесових імперій, як кажуть у популярних журналах. Але я ніколи не любила слова "імперія". Я люблю слово "республіка". Отже, кілька "бізнесових республік". Я люблю готувати каву своїм колегам. Я ніколи не називаю їх підлеглими. У моїх республіках немає "над" і немає "під". Є тільки "поруч".

Наприклад, мені п'ятнадцять і я непогано малюю. Було кілька виставок за кордоном, на них я їздила з татом. Мами в мене давно немає, але я ношу її ім'я, через дефіс після свого. Її фотокартка в моєму гаманці, і в татовому теж. Татові я подарувала такий самий гаманець, як у себе. Мої картини продають за великі гроші. Тато ходить у сорочці, яку ми купили на ринку чотири роки тому. Він питає, чи подобається мені бути знаменитою. Я відповідаю, що мені подобається кола й електросамокати.

Але…

Так, мені двадцять сім, але три роки тому я загинув. Я граю на сопілці, але пішов добровольцем на фронт. Я пам'ятаю день, який був для мене останнім. Моя смерть не була гучною, я відчув, як щось обірвалося і як я в одну мить втратив вагу свого тіла. Я бачив побратимів, які намагалися зупинити кров, але я знав, що все надто пізно. Я був щасливий так легко померти. Коли бачиш себе згори, все стає дуже просто.

Так, мені тридцять чотири, але два роки тому мене розстріляли у власній автівці, біля виїзду з Ірпеня. Я й досі бачу це сіреньке блискуче "Рено" з отворами від куль навпроти свого обличчя. Мої діти вижили, і через це я знаю, що прожила недарма. Одяг та відомі акторки, зрештою, почекають. Тут, в іншому світі, я завела собі пса. Я назвала його трендсеттером.

Так, мені десять, але рік тому я згорів від російської ракети. Мій старший брат загинув разом зі мною. Наших тіл не змогли знайти. Температура була такою високою, що метал і скло розплавилися. Наші тіла стали попелом. Він змішався з тілами наших батьків. Із попелом мого улюбленого кота. Із попелом від наших дитячих книжок.

Так, мені сорок два, але п'ять місяців тому мене вбило уламком від російського снаряда. Я розливала каву для своїх колег, підливаючи туди свіжого фермерського молока. Наступного разу ми побачилися вже на моєму похороні. Я стояла збоку, ніким не видима, і раділа, як багато людей прийшло побути зі мною. Побути поруч.

Так, мені п'ятнадцять, але вчора на нас скинули бомбу. Мій тато якраз вийшов до магазину. Потім він стояв під уламками будинку в сорочці, яку ми купили на ринку чотири роки тому. Я стояла біля нього і тримала його за плече. Але він цього не міг відчути. Він тихо плакав, закривши обличчя руками, його тіло безгучно тремтіло, і я нарешті зрозуміла, який він худий. Не плач, тату, ми ще зустрінемося. Я тобі ще намалюю картини. Багато-багато картин.

Ми всі могли стати кимось особливим, якби не ця війна. Ті, хто виживуть, обов'язково ними стануть. Заради нас. Ми дивимося на вас згори, ми стоїмо біля вас, ми поруч із вами. Живіть далі заради нас. Станьте тими, ким не стали ми. Ким ми не встигли стати.