Філософ Сергій Кримський років 20 тому сказав мені в інтерв'ю: "Людина не закінчується у просторі між черевиками й капелюхом".
Набагато раніше інший класик української гуманітаристики Володимир Винниченко висловив це в назві одного зі своїх текстів: "Щось більше за нас". Історія про інстинкт взаємодопомоги, який стає сильнішим за особисту ненависть.
"Щось більше за нас" – важлива для Винниченка емоція. Її ви знайдете, наприклад, у романі "Хочу!" Показує еволюцію людини, яку з'їли апатія і лабіринти власних переживань, але яка раптом перероджується і відкриває для себе "щось більше, ніж вона": колективне тіло свого народу і своєї соціальної верстви.
Відчував це Винниченко чи ні, але цей пошук "чогось більшого за нас" за його часів пішов хибною дорогою. Він породив колективних монстрів, а не колективних ангелів. Готовність людини віддати свій час, емоції, інтелект і навіть життя "вищим силам" перетворили на вимогу від індивіда жертвувати собою. Вимогу, яка приходить до індивіда ззовні, незалежно від його волі.
Так світ занурився в темряву тоталітаризмів – режимів, що будуються на регулярних жертвоприношеннях. На вірі, що доступ до справжнього можливий тільки через жертву і шлях до добра має встелитися смертями. На вірі в те, що "більше за нас" завжди важливіше, ніж ми самі.
Природно, що катастрофи тоталітаризмів породили імунітет. У західному світі він утвердився після Другої світової війни. У нас – почав розвиватися на півстоліття пізніше. Відбулася не тільки "революція прав людини", за формулою Марселя Ґоше, а також відторгнення самої тоталітарної думки, що всі ми – частини великого колективного тіла, яке має право нас знищити заради своїх цілей.
Але сьогодні маятник хитнувся в іншу крайність. Після доби тоталітаризмів постала доба крайнього індивідуалізму. Він породжує сліпоту до "спільного", неможливість бачити свої межі. Породжує нарцисів. Адептів нової релігії самовираження. Цей культ веде до атрофії емпатії, відключення здатності до розмови і здатності подивитися на себе очима іншого.
Хвороба тоталітаризму – у думці, що десь там є абсолютна істина, яка має право приносити людей у жертву – зокрема й мене. Що хтось ззовні встановлює мені межі і може стиснути їх аж до розмірів геометричної точки, а то й стерти мене з буття та пам'яті.
Хвороба ж індивідуалізму – у думці, що ця абсолютна істина перебуває в мені і що будь-яка інша думка, перспектива, емоція, досвід, який у неї не вписується, не мають права на існування. Тобто що я насправді – безмежний.
Обидві крайності вбивчі. Одна з них нас уже знищувала; друга може це зробити, нашими ж руками.
Що нас врятує від крайнощів? Нове відчуття спільноти і спільного. Готовність працювати не тільки на себе чи на своє маленьке коло – а й на щось "більше за нас". Насолоджування власною свободою, але й розуміння власних меж. Насолода від того, що ось там, де ти дійшов межі власних здатностей, починається територія інших – і їхні успіхи приносять тобі радість. Від того, що ти – унікальний, але не єдиний на світі. Захват від того, що інший може краще чи просто по-іншому. Кайф, що разом ви – спільнота.
Ця спільнота може бути твоїм народом. Організацією. Містом. Може бути твоєю вулицею чи планетою. Усім тим, що більше за тебе.
Бо тільки таке відчуття власної скінченності здатне допомогти здолати егоїзм. Тільки відчуття приналежності до чогось більшого може дати нашому життю сенс. Тільки це допоможе співпрацювати, а не тільки конкурувати. Радіти за успіхи інших, а не бачити в них тільки ворогів. Бо, якщо "я" і "він" – це не тільки суперники, але й учасники чогось більшого, ми можемо бути сильнішими. Бути більшими за нас
2 
1
Комментарии