Шепіт каміння

У "Щоденниках" Альбера Камю є цікавий епізод. Одного дня він спускається до підвалу грецького музею, де бачить старі статуї Кори-Персефони. Краса цих давніх античних облич його спантеличує, він близький до якогось незвичного почуття. Можливо, навіть до закоханості.

Про що Камю думав у цей момент? Можливо, про те, що така краса не чекає особисто на нас, бо ми для неї – маленька точка на карті часу. Вона нас здатна пережити, бо її створювали для того, щоб пережити ненадійні людські життя. Ця краса ніби дивиться крізь нас – і, попри це, викликає в нас одні з найглибших переживань.

Є одна функція мистецтва давніх часів (вона майже зникла в наш час): мистецтво мало рятувати красу від смерті. Витягати красу з океану часу, з потоку старіння, з жорстокості історії.

Адже тілесна людська краса вмирає швидко. Жіноче обличчя, яке могло бути натхненням для тих скульптур Кори, швидко зів'яло. Років за десять воно вкрилося зморшками і тріщинками. За тридцять чи сорок завмерло і зрослося з землею. Тільки каміння було здатне ту красу врятувати.

Каміння часто є метафорою смерті, застигання життя. Але часом воно є єдиною можливістю зберегти те, що зникає занадто швидко. Воно дозволяє красі існувати навіть тоді, коли її вже не існує.

Сьюзен Зонтаг писала, що давнє мистецтво прагнуло бути красивим, а сучасне прагне бути цікавим. Це точне протиставлення, але воно не є абсолютним. І в давні часи, і сьогодні цікаве може поєднуватися з красивим. Ніщо так не захоплює, як цікава краса – краса, яка збуджує інтелект, а не тільки відчуття.

Є ще одна точка, яка об'єднує давнє мистецтво й сучасне: і те, й інше по-своєму борються проти смерті. Утім, старе мистецтво боролося проти смерті тіла, сучасне бореться проти смерті свідомості – проти банальності та байдужості. І смерть як ворог постає для них у різних формах: якщо сучасне прагне зберегти життя зараз, тут і тепер, – то давнє мистецтво прагнуло зберегти його назавжди.

Ще романтики ХІХ століття знали: є щось третє поміж цікавим і красивим, і це третє вони називали sublime. У нашій культурі це слово рідко коли розуміли, перекладаючи його як "піднесене", або як "возвышенное". Але sublime – це ані перше, ані друге, бо його головна риса – викликати в людини магічне захоплення, містичний жах, метафізичний шок. Шок від небаченого і нечуваного, від чого не можеш відвести очей.

Каміння було, можливо, найкращим матеріалом для вираження sublime. Культурні герої ХІХ століття часто схожі на скульптури: вони непорушні, бліді, архетипові, холодні, нелюдські. Чи не головною пристрастю того століття було прагнення зупинити життя, відчути його в точці скам'яніння – у тому, що німці називали словом stilleben, "застиглим життям". Так вірило ХІХ століття: коли життя застигає, воно торкається вічності.

Для літератури цю пристрасть відкрив Новаліс. Для науки її завершив Дарвін: скам'янілі сліди колишнього життя були резервуаром історичної глибини. Точками, де життя стикається з тим, що виходить за його межі.

Сьогодні час стає швидшим і жорстокішим. Люди створюють більше, а тому й забувають більше. І те, що вони створюють, має коротше життя. Тому "вічне" є одним із найдевальвованіших слів сучасності.

Але для мене очевидно: якщо в нашому горизонті сприйняття немає слів, образів чи мелодій, створених сотні років тому, – це перетворює нас на комах, що живуть кілька днів. Якщо орієнтація на "вічне" є справді наївною, то не менш наївною є орієнтація на "тут і тепер". Людина – це істота, яка здатна жити не тільки "тут і тепер", а також і "там і тоді".

І тому є велика насолода в тому, щоб стояти, як Камю, перед забутою скульптурою Кори. І відчувати щось незвичне. Наприклад, захват від того, що цю красу було врятовано. Або тремтіння від того, що тисячі років тому ці люди ходили по землі – були радісними й щасливими і відчували майже те саме, що відчуваємо ми.

Слів їхніх ми вже ніколи не почуємо, але завжди можемо почути шепіт. Шепіт їхніх слідів. Шепіт каміння