Невидима республіка

В європейському мисленні про політику є дві головні лінії. Перша – імперська. Вона починається з епохи Цезаря й Авґуста в Давньому Римі. Образ імператора як володаря світу виявився надзвичайно живучим вірусом. Після падіння "західної" Римської імперії він продовжує існувати на сході, у Візантії. На початку ІХ століття вона відроджується на заході – в імперії Каролінгів, яка з часом стає Священною Римською імпе­рією германської нації. Фантазія про імперію проникає в уяву Римської церкви, завдяки підробленому "дарові Костянтина". Це закладає бомбу сповільненої дії – в уяві імперія має бути одна; в реальності вони множаться. На початку ХХ століття Європа буде континентом боротьби багатьох імперських проєктів, що зіткнуться між собою в двох світових війнах. Після 1945 року Західна Європа розчарується в ідеї імперії і будуватиме політику на мріях про "республіку народів" – із цього народиться Європейський Союз. На сході, однак, продовжує існувати Росія, що й досі не відмовляється від своєї імперської природи.

Одночасно з імперською лінією є інша – республіканська. Її коріння сходять до давньогрецьких полісів та Римської республіки. В середньовіччі республіканська ідея вижила в італійських містах-державах. Передусім у Венеції, що мислила себе як "Рим, що не пав". Вона була моделлю для польсько-литовської співдружності, що постала в XVI столітті. Назва Rzeczpospolita є перекладом латинського Res Publica – "спільної справи". Але польсько-литовська держава була республікою не для всіх. Вона була Rzeczpospolita szlachecka, республікою аристократії. Розширення ідеї республіки на інші верстви, передусім на козацтво та міщан, а згодом і на селянство – це одна з "точок збору" української політичної нації.

Українське політичне мислення, від козацьких літописів до "Історії русів", від Костомарова й Куліша до Драгоманова та Липинського, від Лесі Українки до емігрантів-інтелектуалів Шлемкевича, Пріцака та Лисяка-Рудницького, – це спроба помислити республіку в географії, яка є прикордонням імперій. Це завдання складне, але не унікальне. З ним стикалися Венеційська республіка, Швейцарська конфедерація, нідерландські землі в XVI–XVII століттях. Стиснуті між імперіями республіки можуть або загинути, або випрацювати політичну культуру, що допускає внутрішню свободу і водночас здатна захистити себе.

Ідея імперії передбачає політику "згори вниз": реалізацію волі непохитного Абсолюту. Ідея республіки, натомість, передбачає політику "знизу вгору": вільні індивіди об'єднуються у вільні громади, громади – у вільні держави, а держави – у вільні об'єднання країн. Це те, що Драгоманов називав спілкою спілок і товариством товариств. І що в середині ХІХ століття називали республікою народів.

Українська політична культура посідає своє місце в республіканській традиції від античних полісів до Римської республіки, до італійських міст-держав, до польсько-литовської Речі Посполитої, до Швейцарської конфедерації, до європейських спільнот.

Але ідея республіки залишається в Україні реалізованою не до кінця. Республіканська інтелектуальна традиція, від Цицерона до Монтеск'є, передбачає ідею активних громадян, які будують громаду, спираючись на чесноти. Вони сприймають державу не як суб'єкта примусу, якого треба обхитрувати, а як спільну справу, що вимагає від кожного індивіда думати не лише про себе, а й про спільне благо. Ця ідея також передбачає компроміс між демократією та меритократією – даючи можливості всім, вона випрацьовує процедури заохочення найкращих.

Доки в нас немає культури та інституцій із відбору та просування найкращих, наша республіка лишатиметься фанта­зією. Доки ми залишаємося індивідами, які думають тільки про себе, а не про спільне благо, наша демократія не буде повноцінна. Чеснота республіки – захищати приватне, але дбати про спільне. Це берегти індивіда, але будувати громаду. Доки в нас цього немає, ми лишаємося республікою лише в можливості. Невидимими – для себе і світу.

×