Ті з вас, хто був у "Мистецькому арсеналі" в Києві, можливо, звернули увагу на його історію. Він збудований у XVIII столітті як гарматний двір. А до того на цьому місці стояв Вознесенський жіночий монастир, в якому ігуменею була Марина, мати гетьмана Івана Мазепи. Монастир – зброярня – мистецька інституція. Релігія – війна – мистецтво. Така от еволюція.
У цих змінах є щось таке, що відображає еволюцію європейської культури. У середньовіччі та в ранньомодерну добу вона була зосереджена на релігії. У модерну – XVIII–XX століття – на політиці та війні. Сьогодні – на чомусь іншому. Це "інше" я називаю культурою. Чому? Зараз поясню.
Один із головних зламів нашого часу відбувся в середині ХХ століття. Це згасання епохи примусу і влади. Скористаюся тут двома мовами в одному реченні: влада – це прагнення наказувати, щоб потім наказывать. Від середини ХХ століття західна цивілізація і від кінця ХХ століття Східна Європа крок за кроком відходять від доби примусу.
Натомість народжується епоха, коли люди готові щось робити не тому, що їм наказують, а тому, що їм це подобається. Що їх хтось на щось спокусив, чимось зацікавив, переконав чи надихнув. Що вони цього по-справжньому хочуть.
У релігійну добу людина думає передусім про те, як підкоритися Богові. У політичну добу, добу примусу, – про те, як підкорити інших людей чи підкоритися іншим людям. У добу культури вона вже не думає про упокорення – а про те, як переконати чи звабити інших людей. Або як знайти лідера, авторитет чи ідею, яка їх звабить чи переконає.
Звісно, ні релігія, ні політика нікуди не зникли. Серед нас багато людей, які бачать сенс життя в тому, щоб коритися Богові. І тих, які сенс життя бачать у підкоренні інших, у тому, щоб "наказувати" та "наказывать". Але і релігійне, і політичне сьогодні розчиняються в чомусь іншому. У ХХІ столітті людей усе складніше змусити коритися. Все складніше змусити з власної волі обмежувати власну волю.
Добре це чи ні, але ми живемо в часи розростання простору свободи. Навіть люди, які не вміють і не хочуть бути вільними, все більше змушені-таки ними бути. "Ми приречені бути вільними", – говорив Сартр. Навіть якщо цього не хочемо.
У цьому просторі свободи – який викликає у більшості людей радше страх, ніж захоплення – дедалі складніше виробляти покору й здійснювати пряму владу. Громадянин сьогодні має все більшу свободу послати владу під три чорти. Показати їй фак.
Часто це свобода, в якій немає відповідальності. І це мінус. Але добре, що принаймні свобода є. Це плюс.
Звісно, чиста культура горизонтальних зв'язків розумних і вільних індивідів – це утопія. Культура завжди просякнута домішками релігії – боротьбою за сакральне, тобто за заборону на дотик. І політики – боротьбою за владу, тобто за дозвіл на дотик.
Але в сьогоднішньому світі культура поступово поглинає і релігію, і політику. Вона змушує їх самих шукати адаптації до нової реальності. У цій реальності "софт" стає важливішим за "гард". Soft power – важливішою за hard power. Символи, атмосфера, стиль життя – важливішими за інформаційну війну і навіть війну справжню. Здатність зацікавлювати, зваблювати, викликати інтерес, створювати нові світи і запрошувати до них у гості – важливішим, ніж здатність когось нагнути.
Не треба думати, що це щось геть нове. Древні римляни це називали словом auctoritas – авторитет. І протиставляли його imperium – військовій владі. Вони знали, що захопити владу можна через imperium, а втримати – тільки через auctoritas. Тобто здатність викликати довіру.
Відтоді попит на auctoritas тільки зріс. Що менше людей готові комусь коритися, то більшої ваги набувають засоби м'якої комунікації – переконання, продукування довіри, розвитку спільних цінностей. Усього того, чим займається культура. Всього того, що є максимально невидимим. А тому потужним
2 
1
Комментарии