Не та мова

"Родько Виктория Володимирівна", – написала знайома в шапці свого резюме й забезпечила присутнім трохи сміху на вечір.

– А чого російською заповнюєш? Раз ми з Полтави, то пиши вже так, щоб усе було по-українськи, – після порції жартів каже її хлопець.

Зав'язалася розмова, як і наскільки впливає мова на успіх у пошуку роботодавця. Вирішили не нависати над Вікою, хай сама вирішує. Але домоглись обіцянки: вона щодня перечитуватиме по одній отриманій від мене статті.

– Все, – кажу хлопцям. – Скоро Україна матиме нову нацючку, – і виношую план нещадного зомбування.

На третій день листування згадую, що розміщував на сайті матеріал київської дописувачки Наталки Шевчук "Як знайти роботу". Авторка зізнавалась, як, закінчивши філологію КНУ Шевченка, пішла на телекастинг. На запитання, чого б вона ніколи не зробила на камеру, відказала: "Ну, хіба що російською не розмовляла б". – "А голою знялась би?" – "Чого ж ні?"

Невідомо, друге їх підкупило чи перше, але Наталку взяли. І за якийсь час уже вона добирала нових людей на продакшн. "Не закріпачуйся. Говориш українською вдома? Так і на вулиці ж тебе зрозуміють!", – таким був посил у писанині піврічної давності.

– Ну добре, – каже після цього Вікторія. – Я сьогодні матиму співбесіду. Для експерименту спробую дотриматись української.

За кілька годин телефонує:

– Уявляєш, дзвонять мені ще з одного офіса. Думаю: "Що буде, те буде". Говорю українською. І чую: "О, хорошо, что у вас приличный украинский. Нам как раз такой диктор сейчас нужен".

За кілька днів обговорюємо на одній хаті подробиці, як то воно все так збіглось. І тут озивається один із господарів – інженер-будівельник Валєра:

– О, то, може, й мені переписати резюме українською, а то вже три тижні ніхто не віддзвонює?