"Жулинський переодягнувся на Новий рік повією"

5

Жителі письменницького будинку в Києві розповідають про себе й сусідів, декламують власні вірші й згадують покійного чоловіка Ліни Костенко

"Дивлюся з вікна – що за прекрасна незнайомка в хутряному капелюшку, на тонких підборах? А це ви, Свєтонька!" – це мені Ліна Костенко раз комплімент зробила. У неї вікна виходять на дорогу.

Поетеса 66­річна Світлана Йовенко в куртці бузкового кольору, з підведеними бузковою тушшю віями махає в бік сірого 13­поверхового будинку на два під'їзди по вул. Гончара, 52. Його звели 30 років тому коштом Літфонду – для письменників.

Світлана Йовенко поправляє коротке пофарбоване в мідний колір волосся й артистично позує біля фонтана у скверику навпроти будинку. Біля неї крутиться сивий високий худий чоловік, у нього руки вимащені в зеленці й пахнуть ліками:

– Ви Свєту на фоні фонтана сфотографуйте. Свєта, іди сюди!

– Не треба йому відповідати, бо не відчепиться, – шепоче поетеса. – Я тебе прошу: не заважай! – кричить до сусіда через півпарку.

Ліворуч на галявині вкопаний жовтий хрест у людський зріст.

– Московський патріархат намагався поставити тут церкву. Як злодії, приїхали в шостій годині ранку на крутих іномарках, у кущах переодягали ряси. Без дозволу поставили цей хрест, освятили його. Скільки тут жило письменників, сиділо на цих лавочках! Тепер у мене просто могила перед вікном.

Квартира поетеси в другому під'їзді. Показує на вікна п'ятого поверху сусіднього.

– Тут живе Ліна Василівна. Перед її вікнами щороку копають яму, якісь труби прокладають. Вона про це розказувала в "Записках українського самашедшого". У нас тут прохідний двір. Сама не раз бачила, як негідники учням із сусідньої школи наркотики курити за гроші давали.

Показує на сірі гаражі біля клумби.

– Квіти я насадила. Тут нічого не було. Лиш купи лайна собачого. У спеку з хворим серцем і хребтом по 30 літрів води виношу вечорами. Донька лауреата Шевченківської премії, який вірш написав "Вклонюся я квітці, рослині напитися дам", на цьому газоні, де я посіяла майори, поставила гараж для своєї машини. Пораюся із сапкою, комусь же треба кропиву виполоти. Якась жіночка питає: "А вы дворник?" Кажу: "Да, в некотором роде". Із вікон на газони недопалки постійно летять. Одного дня зібрала 69 у целофановий кульочок, повісила в ліфті й підписала: "У рік свині не будьмо свиньми". Думаєте, подіяло?

Світлана Йовенко штовхає ­важкі високі двері до під'їзду. Всередині темно. Над ліфтом видерта лампочка, кнопка випалена до чорного. Кабінка консьєржа порожня.

– Знову десь пішов. доки не було в нас консьєржа, я весь час боялася, що мене тут влупить хтось по голові. Бомжі лежали під дверима. Говорила сусіду, Яворівському: "Явір, ви депутат. Дайте раду власному будинку". Ой, то такий сусід… Коли робили операцію, чотири місяці лежала в лікарні. Після того зіткнулася з ним на порозі. Він виходить із машини й гигикає: "Ти ще жива?"

Підіймаємося маленьким ліфтом на 11­й поверх.

– У нас обдряпані стіни, бо на них грамотні письменницькі діти писали Fuck. Будинок убитий абсолютно. Всі комунікації несправні, ліфти постійно застряють. Коли помирав чоловік Ліни Василівни, фронтовик, який ходив на протезах, приїхала "швидка" його забирати, а ліфт застряв. Василь Цвіркунов ніколи не одягав протези при дружині. Це був такий мужчина, схилявся перед нею, жалів. Ліна Василівна з цими протезами бігла сходами до "швидкої", щоб віддати їх лікарям. А ті їй сказали: "Вже не знадобляться".

Світлана Андріївна показує дротяні сітки над першим поверхом.

– Тут із балкона викинувся син письменника Дмитра Міщенка. Потім син Дмитра Білоуса. У нашому будинку відчутна екзистенційна присутність жаху. Кажуть, він на геопатогенній зоні стоїть, на плавунах. Багато людей помирають від інсультів, раку.

Відмикає скляні двері до спільного коридору, який ділить із директором Інституту українознавства Петром Кононенком. Біля дверей Світлани Йовенко – інвалідний візок.

– Це мого тата. Він останні роки хворів. Усі ці речі просяться на дачі, та дачі в мене немає. У будинку зробили величезні холи, а кімнатки – на 12 метрів.

У квартирі Світлани Андріївни скрізь стоси книжок.

– Витісняють мене з житла. Наступають на мій життєвий простір, а в макулатуру не здаси. Тут такі реліквії з автографами! Головне, що я сама точно знаю, де що лежить у цих джомолунгмах. Не зачепіться.

Показує свій портрет на стіні у фіолетових тонах:

– Бузковий – мій улюблений ­колір. А це мене художник Рафаель Багаутдінов намалював. Мій портрет – єдиний серед його робіт у музеї в Росії. На мене багато чоловіків задивлялися. Раз о сьомій ранку ­сусід ­Борис ­Харчук ­поклав на поріг волошки. Каже: "Як  вам мої квіти? Я купив вам і дружині". У мене на обличчі було таке розчарування.

У маленькому коридорі на підлозі складені старі друкарські машинки.

– Повіддавали сусіди, коли купували комп'ютери. А мені шкода викидати. Швейцарська – Євгена Поповича, перекладача Ремарка й Гессе, – як півтанка.

Поетеса йде на кухню готувати чай.

– Давайте я вам яєшню зроблю! Ще маю два яйця, доки буде пенсія.

Пристаю на пропозицію випити жасминового чаю.

– Через те, що будинок у формі відкритої книжки, хочеш­не­хочеш бачиш, що сусіди роблять. Хтось тягає гантелі, а хтось сидить за письмовим столом. Ліна Костенко говорить по телефону з Римом, з дочкою, яка туди виїхала. Поетеса Галина Паламарчук курить кальян.

– Заходьте-­заходьте! Сара, відчепися, – на 11­му поверсі худенька, подібна до підлітка жінка в джинсах і спортивній сорочці – 60­-річна письменниця Раїса Харитонова – бігає за чорним спанієлем. – Я суп зварила.

До кухні разом із Сарою забігають кицьки Кася й Марфуня.

– Про більшість своїх тварин я написала у цій книжці, – господиня показує збірку оповідань "Триколірна Дуся". Кладе її поряд із кетягом калини на столі. Ставить тарілку супу й чай, ламає чорний шоколад.

– Улітку назбирала горіхів. Біля нас ростуть. Ще сухарі сушу. Звірята ­Whiskas без задоволення їдять, бо там лише ароматизатори. А Сара сухарики дуже любить, – кидає їх собаці, вона ловить нальоту.

Раїса Харитонова розгортає альбоми.

– На Новий рік ми водили козу. Жулинський з Яворівським прийшли до нас колядувати, а потім: "А ну, Талалай, давай зважимо твій талант (Раїса Харитонова – колишня дружина письменника Леоніда Талалая. – "Країна"). Неси свою книжку, чи ж потягне на державну премію?" Кладе тоненьку збірочку віршів на одну шальку терезів, а на другу – пляшку коньяку. "Ні, – каже критик Григорій Сивокінь. – тобі, Льоню, до премії ще пити й пити".

А 1985­-го Жулинський ­переодягнувся на Новий рік повією. Був у короткій спідниці, в майці й капелюшку, з нафарбованими губами. Інші на мушкетерів часто перебиралися. Іра Жиленко шила всім костюми. ­Зараз ­зникла доброзичлива родинна аура нашого будинку, на Великдень у дворі вже не виставляються. ­Вчора у мене в Спілці була презентація ­збірки – ­запрошувала й друзів, і сусідів. Не ­поприходили.

Підхоплює по кішці в кожну руку й пригортає:

– Коли розвалився Союз, ми бідували. Чоловік поклав Шевченківську на книжку, все пропало. Донечка весь час хворіла, а на ліки були захмарні ціни. То Володимир Дрозд нам допомагав через якийсь фонд, то Павло Мовчан – із власної кишені. Так і вижили.

У квартирі багато книжкових шаф.

– Кожна копійка, яку заробляли, йшла на книжки. Я по п'ять років могла ходити в одній сукні й чоботях, а книжки купувала.

Показує над вхідними дверима прив'язані головки маку:

– Це щоб не зурочили. Колись я приїхала й бачу: рівно­рівно насипана на килимі смужка глиці, хоча ялинки в нас не було. Того року чоловік пішов до молодої.

На дев'ятому поверсі 71-­річний дитячий письменник Анатолій ­Качан – високий, сивий і статечний – пропускає з ліфта.

– У нас була можливість вибирати, з ким ти хочеш на поверсі жити. Ми з Петром Осадчуком давні знайомі. То разом і поселилися. Зараз готуємося до турніру шахопоезії. Це коли зміст тексту – шахова партія. Не роззувайтеся. От беріть капці.

У коридорі серед книжок встромлений потертий помаранчевий прапорець "Ющенко – наш президент". На шафу спертий віник, лежить купа виметених папірців.

– Книжки виніс сюди: алергія на пил. Половину віддав у музей Гончара й бібліотеки. Хай студенти читають.

У кутку кухонного дивана – зелений гарбуз, на ньому ваза з очеретом. Угорі – солом'яний домовичок.

– Я в плавнях на Бузі виріс, то це для мене рідне, – зі столу чути національне радіо. – Живу з дружиною, з донькою­студенткою Настею. Мене постійно запитують – це дочка чи внучка? Кажу, правнучка. Настю, йди­но сюди!

На кухню несміливо чалапає висока чорнокоса дівчина, років 20, у джинсах і зеленому светрі.

– Сідай тут коло мене!

– Та я не фотогенічна.

– Сядь!

Настя сідає поруч, перекидає ногу на ногу й схрещує руки на колінах. Після кількох знімків просить її відпустити.

– Оце мій дід – гусар Лубенського полку, – господар показує картину на стіні: на жовтому тлі вояк із шаблею й у мундирі. – Обличчя тут – бутафорія, а форма точно полкова. Дід мій такого року, як Ленін, а баба – як Сталін.

У затишній кухні зеленкуваті батарейні труби зашиті в пластик.

– Будинок наш осідає вже. Коли вселилися сюди, тут під вікнами віварій був. Собакам перебивали кістки, вони вили, а потім експериментували на них – зрощували назад. Неможливо було спать біля цієї катівні. У Ліни Костенко вікна туди виходять. Вона збирала підписи, і за рік той віварій переселили.

Міряє поглядом високі 3­метрові стелі.

– Заїхали – я через дві сходинки переступав. Думав – невже буде такий час, коли ліфт мені знадобиться? Вже настав.

Кабінет Качан обладнав на балконі. Підводиться й широко відчиняє вікно.

– Тут недалеко вокзал, я за 10­15 хвилин доходжу. У нашому будинку за стіною хлопці винаймали квартиру – так чи не тисячу доларів платили. Багато крутих позаселялися. Бували такі випадки, що ідеш у ліфт – заходить якийсь бізнесмен з охоронцем. Охоронець мені: "Не делайте резких движений". Я кажу: "Та я із самого заселення цього будинку, сам вас боюся". Лобановські купили тут давно квартиру у фантаста Кашина за 18­20 тисяч доларів. Як побудували гаражі, квартири вартували вже 100 тисяч. А зараз узагалі не уявляю.

Поет Петро Осадчук, 74 роки, запрошує до своєї чотирикімнатної квартири. Сідає за стіл і складає руки на животі:

– Це я вибирав, кого брати до себе в сусіди на поверх. Поселилися ми четверо – я, Анатолій Качан, Юрій ­Сердюк і цей письменник… писав він детективи, як же його… холєра ясна… ­Кашин! Я собі в кабінет поставив старі меблі. Дивану й шафі по 40 років. Живу за письмовим столом. Щодня щось пишу. Увів жорстку дисципліну, – показує товстий зошит, списаний рівним почерком. – У мене таких зошитів 25 починаючи від 1990 року. Тут коментую ситуацію політичну, враження від прочитаного в пресі, побаченого по телевізору. Я дивлюся щодня новини на трьох каналах, щоб порівняти.

Гладить чисту оббивку дивана.

– У мене має все бути красиво, ­нічого не валяється. Групую книжки по жанрах на полицях. Навіть російську класику не викидаю. Домашніх тварин не тримаю. Це негігієнічно. Пробував. Першу кицьку нам Рая Талалай підкинула. У березні вона сказилася й улаштувала еротичні істерики. Ми відкрили їй двері й показали на вихід. Якраз були вибори 1991 року. Вона пішла на виборчу дільницю й там загубилася.

Іде до спальні й вкладається на ліжко, на ногах вишиті червоним теплі шкарпетки. Обіймає плюшевого їжака.

– Люблю іграшки, м'які чи тверді, аби були гарні. Та найкраще з книжками відпочивати: беру занудну і на п'ятій сторінці засинаю. Оце я молодий, – ­показує на портрет біля шафи з одягом: там чоловік із буйною темною чуприною і цигаркою між пальців, спершись на поруччя балкона, замріяно дивиться в далечінь.

– Моєму першому синові цього року сповнилося 44 роки. Коли був в аспірантурі, познайомився з німкенею Веронікою, яка там стажувалася. Сім років приїздила в гості, доки не забрала сина. Були в нас із трьома синами – то все не могли відірватися від кухні. Як там їх годують, не знаю, але тут проявили дуже великий апетит.

Навпроти робочого кабінету – дитяча кімната в яскравих жовтогарячих тонах.

– Тут царствує онук Андрійчик, ­скоро йому буде 20 років, син мого молодшого сина. Коли він вдруге одружився – пере­їхав, а хлопчика нам залишили. Зараз має ще трьох дочок. Працює начальником юридичного відділу "Київстару".

У комірчині двері завішані кількома сотнями значків: партійні, жовтенятські, у вигляді золотого корабля з вітрилами, круглий із написом "It's fun to be ­Ukrainian" ("Прикольно бути українцем"), із потретами Єсеніна, Сковороди, з ведмедиком на честь олімпіади в Моск­ві 1980 року, жовтий значок "Пори", помаранчевий "Так! Ющенко", бордовий із жовтим написом "Музейный служитель", емблеми міст – "Москва", "Ленинград", "Яремче".

– Різні. Де я бував.

У вітальні в барі з десяток пляшок вин і коньяку.

– Друзі приходять із пляшками. А ми ж не все вип'ємо.

Дзвонить мобільний. Господар декламує в слухавку:

– Незважаючи ні на що, підставляю тібє плічо, кожен день, кожну мить перемагать і жить.

Кладе слухавку й розповідає про пристрасті навколо обрання нового голови Спілки письменників.

– Яворівський ототожнював себе із власністю спілки. Наче французький король: Франція – це я. У мене є такі рядки: "Я думав про Явора як про друга. А він не Явір, а Яворюга". Не люблю матюків. Пишу просто: "У столичнім готелі рафіновані панночки ногами на стелі відкручують лампочки". Або: "В цій ситуації поет був текстом, а молода поетеса – підтекстом". "Біг пес через овес. Вискочив із КПСС і вскочив у "мерседес". І жодного лайливого слова.

Допомагаючи одягнутися, Петро Ількович декламує свою політичну сатиру.

– Живемо в Україні, як дачники, українську зневаживши суть. Нині там у державі табачники, де б тютюнники мали буть!

– Уже майже 40 років, як ми разом, і вже набридли одне одному, – письменниця Тетяна Щегельська горнеться до чоловіка Павла, 65 років. Він сидить за комп'ютером Macintosh із 27­-дюймовим екраном.

– Я оце мучу однотомник нашого класика Євгена Гуцала на 600 із гаком сторінок. Директор видавництва гарний чоловік, ну протівний до мозга костєй. Зануда страшний: оце комочку поправили, а тепер роздрукуйте. Уже другий рік ми це крутимо.

Із Ліною Костенко познайомилися біля ліфта. Її чоловік Василь Цвіркунов у батьки мені годився, але серед молодших автолюбителів почувався на рівних. Мав власний гараж і багато інструментів, ділився всім: "­Хлопці, візьміть". У мене зараз є зарядний пристрій для акумуляторів від нього – ­іржавий, дебелий, таке враження, що його Цвіркунов із фронту привіз. І найцікавіше, що воно працює.

Дзвонить якось Ліна Василівна: "Ой, що робити? Василь Васильович обламався". Мала на увазі машину. Біля Політехнічного інституту заглох його "запорожець". Приїхали ми туди на своєму Ford'і, зачепили машину на буксир. Ліна Василівна сідає до чоловіка в машину. "Так небезпечно, – кажу. – Ще розіб'єтесь". – "Якщо розіб'ємось, то разом".

×