четверг, 16 декабря 2021 19:03

Продала квартиру. Денег хватило на билеты в Штаты – Татьяна Мокриди

– Ми завжди до Романа, 1 грудня, ялинку прикрашаємо. В мене ж чоловік має таке ім'я. А від Романа до Йордана – українське Рамадана, – Тетяна Мокріді торкається обличчя порцелянової ляльки, що висить на високій ялинці у вітальні квартири на 22-му поверсі на столичному Печерську. Під вікнами – парковка Верховної Ради, далі – найбільший у країні стадіон "Олімпійський". Стіни розписані улюбленими цитатами господині різними мовами. Є і графіті. На ньому силует жінки нагадує Тетяну.

 

У вас затишний дім.

– Затишок – то велика робота для будь-якої жінки. Не люблю нагромадження речей, що лише пил збирають. Бо як у домі в людини, так і в її голові, – каже господиня і запрошує до столу, накритого за всіма правилами етикету. – Я налисників зробила з домашнім сиром, і шарлотка є. Яблука зі свого саду. Часто щось печу. Поправитися не боюся – з генетикою пощастило.

Як у домі в людини, так і в її голові

Звідки у вас це прізвище – Мокріді?

– Не надто приємна історія. Прізвище мого першого чоловіка, і згадувати про це не хочу. Воно грецьке. І на цьому позитив закінчується. Не змінила, бо не встигла. Коли Романа 2010 року призначили послом у Білорусь, треба було їхати терміново. Ми одружилися за цим столом. Весілля не влаштовували, бо я після операції погано ходила. Тому загс приїхав сюди. Ввімкнули вальс Мендельсона на вінілі, я наділа білий костюм, балетки, в мене ковінька ще була. Так нас розписали. Зміна прізвища – це процедура на місяць чи й більше. А в нас усього три чи п'ять днів було. Зараз жартуємо, що я Безсмертна Мокріді.

Ви називаєте свого чоловіка коханням життя. Коли це зрозуміли?

– Нас познайомила політика. Зустрілись у штабі партії "Наша Україна", куди я прийшла вичитувати пресреліз. Хвилювалася – Роман розумний, інтелектуальний, раптом я щось написала неправильно. Познайомилися – й поїхало. Настав момент, коли розумієш, що без цієї людини зовсім не можеш. Це не блискавка, як у кіно. Почуття було свідоме.

Ви народили у 20 років, потім – у 40. Як змінювалося відчуття материнства?

– У 20 років ще нема осмислення, що ти – мати. Не розумієш, що діти швидко ростуть. Тут міняєш памперси, а тут уже син каже: "Не цілуй мене біля школи". Це мить. Із Лізою й Настею все інакше. Я хотіла дітей. Насолоджувалася кожною годиною. В нас не було нянь. Все робили самі. Стараюся виховувати доньок так, щоб менше тиснути. Хочу, щоб самі знайшли себе. Щоб були добрими, з цінностями.

Із задоволенням плекаю сімейні традиції – випікання пасок, миколайчиків, жайворонків, фарширування гарбузів. Морока страшна, але це треба.

Ви навчалися в Мінську, а потім поїхали туди як дружина дипломата. З часів вашої юності місто дуже змінилося?

– Коли з Романом жили в Мінську, мало людей розуміло мою дипломатичну мову. На прийомах запитували, що думаю про місто, відповідала: "Я потрапила у свою юність". Це означало, що тут нічого не змінилося. Радянщина. Салон-перукарня "Мрія", в якому стриглася студенткою, залишився точно таким же й через 22 роки.

В усьому світі дипломатів вважають вищою кастою. Чи є вони такими в Україні?

– У нас це злидні – маленькі зарплати, нема можливості наймати кухаря чи віддати дітей у приватну школу. Але досвід для мене цікавий. Навчалася дипетикету, комунікувала, ввійшла до жіночого клубу дипломатів. Ми проводили багато благодійних акцій, влаштовували прийоми. Я ж перфекціоністка. Вмію накривати стіл на 50 осіб.

Лукашенко не визнає за жінками жодних прав

Як тільки 2011-го минули вибори Лукашенка, я зрозуміла, що нам треба пакувати валізи. Офіційний Київ мовчав. Роман роздавав інтерв'ю. Казав, що, якби в нас були такі вибори, президент летів би, як корок із шампанського. Він зайняв позицію, солідарну з послами Євросоюзу, – не визнавати результатів. Не пішов на виступ Бацьки в парламенті. Тоді в Білорусі відбувалися страшні речі. Люди вийшли на протести, тисячі опинилися за ґратами.

Мене Бог милував від зустрічі з Лукашенком. Він же не визнає за жінками жодних прав. Тому світового дипформату – прийому послів із дружинами – ніколи не було. Він у шлюбі, але має коханок. Його постійно супроводжують то співачка, то модель, то королева краси. Тільки законної дружини ніхто ніколи не бачив. Неприпустима поведінка.

Ви маєте філологічну освіту. Працювали за фахом?

– Після розвалу СРСР моя освіта виявилася незатребуваною. Якось дивилася з матір'ю телевізор, і тут оголошення з місцевої студії про кастинг на телеведучу. Спробувала і пройшла. Почалася кар'єра – редактор, диктор. Потім стала директором вінницького обласного радіо. І раптом зрозуміла, що це стеля. Щось треба міняти. Крім того, втомилася працювати по 20 годин. Подруга питала: "Як ти спала?" – "Швидко". Ну і зар­плати були копійчані. Мала досить довго по кілька робіт, щоб підняти старшого сина. І в цей період мені надійшла пропозиція вийти заміж у США. Сестра, яка була одружена з американцем, познайомила з одним чоловіком. Він освідчився й подарував каблучку. Я зважилася їхати.

Квартиру продала за копійки. Грошей вистачало лише на квитки. Але заміж не пішла. Витримала місяць і зрозуміла: краще жити в очікуванні щастя хоч до смерті, ніж бути нещасливою. Мене накрило: якого я тут роблю? А потім прокинулася серед ночі й відчула: з матір'ю щось не так. Насилу додзвонилася. Вона каже: "Я впала з драбини, вдарилася головою, зламала ребра й була непритомна 8 годин". Це стало останньою краплею.

Здавалося, життя котиться під укіс. Мені 30. Винаймаю кімнату, їм салат із петрушки

Квартири у вас не було. Куди повернулися?

– У столицю, будувати кар'єру. Але Київ мене не приймав. Не мала знайомих, не могла влаштуватися на роботу. Здавалося, життя котиться під укіс. Мені 30. Винаймаю кімнату, їм салат із петрушки. Зрештою вдалося потрапити на ТРК "Київ". Там швидко стала керівником відділу. А потім мене знайшов Петро Порошенко. Він тоді вперше став народним депутатом у Вінниці. Я пішла працювати прессекретарем у його "Солідарність". Так і потрапила в політику.

 

Не було бажання самій іти в політику?

– Було велике бажання після помаранчевої революції. Я була симпатиком президента Віктора Ющенка і вірила в його політичну силу. Але в нас так: ідею приносять одні, а збоку стоять грошові мішки й дивляться, чи поїде потяг. А коли той розганяється, вони починають заскакувати й викидати з вагонів усіх, хто працював, і закидати своїх людей і гроші. І в цьому крах нашої країни. В партії я втомилася від цих змін декорацій, інтриг. Тому в нашій родині тільки один політик – Безсмертний. Ми з Романом дивимося в один бік. І в політичних поглядах – також. Єдине, що йому ще хочеться щось змінювати і він весь час бере участь у конференціях, зум-зборах, стратегічних радах. А в мене нема стільки ентузіазму й терпіння. Не вірю, що в нашій країні буде щось хороше, доки не зміниться виборець. Збагнула це 2019-го.

Після виборів?

– Я розуміла, чим усе це закінчиться. Але 73 відсотки?! Люди не читають програм, не аналізують, не мислять критично. Український виборець думає: "Ми його зробили президентом, на ранок прокинулися, на роботу не пішли, зварили каву, глянули в холодильник – там чорна ікра". Доки це є, нас чекає безпросвіт.

Зеленський відчинив скриньку Пандори. З таким підходом наступним президентом може стати Оля Полякова. В кожному разі – людина далека від політики. І це біда.

Я поплакала після виборів і закрила цю тему. Значить, ми заслуговуємо на таку долю. Тому займаюся своїм садом, виховую дітей і думаю, як вижити.

Зеленський міняється чи все безнадійно?

– Усіх президентів посада змінює. Але в який бік? Не зрозумію, як людина, що була генеральним продюсером телеканалів, не вміє вибудувати медійної комунікації. А успішно риє собі яму. Він важко висловлює думки. Це показав останній телемарафон. Не ясно, як хороший актор не може зіграти президента? Не вміє тримати обличчя, не володіє ним. Там усередині – людина на нервовому зриві.

Ловила лелеченяті жаб на городі

Ви маєте будинок у селі. Подобається працювати на землі?

– Люблю село. Там квіти і сад, але іноді плачу від утоми. Роман любить роботу на землі, а я кажу: "Давай зупинятися, бо важко". Але темпи не збавляються, бо для чоловіка це місце сили. Йому треба десь брати енергію, відпускати думки. Маємо із гектар землі. Сіємо пшеницю, люцерну для кроликів. Тримаємо курей. У рік, коли народилися близнючки, на хаті звили гніздо лелеки. Досі там живуть, ми їх підгодовуємо. Одного разу лелеченя впало, то жило з курми, я йому ловила на городі жаб.

– Я вам потрібен? – Роман Безсмертний виходить із кабінету. В нього завершилася відеоконференція з питань внесення змін до Конституції.

– Ти за дітьми у школу підеш чи я? – запитує Тетяна й після "так" полегшено зітхає.

Подружжя сідає пити каву. Називають одне одного "мам", "пап". Роман Безсмертний розповідає про село, будиночок для котів, який сам змайстрував і утеплив. Питаю, чи не заздрить дружині, адже в неї в інстаграмі майже 32 тисячі підписників, а в нього – 2 тисячі.

– Я більше люблю невербальне спілкування. В соцмережах легше збрехати, а бажане видати за дійсне, – відповідає.

Коли Роман іде по дітей, продовжуємо з Тетяною розмову.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: "У Путина есть один способ себя спасти - война против Украины" - Роман Бессмертный

Ви казали про себе: "Коли досягаєш успіху, виходить так, що вже не хочуть брати на роботу, бо 45+".

– В Україні вік жінки для кар'єрного зростання надто короткий. Я почала займатися політикою в 34. Чоловіки казали: така молода, в тебе все попереду, а нам тре і це, і це, а тобі зарано. А зараз скрізь беруть до 45. Чому жінці, яка набралася досвіду, впевнено знає свою сферу, вже пізно? Я активна, почуваюся добре у свої 50. Ніколи не боялася крутих поворотів. Саме в цьому бачу драйв.

Для повного щастя бракує миру й хороших новин

Якось ви обмовилися, що багато друзів і знайомих виїж­джають за кордон. Ви не думали?

– У Романа таких думок ніколи не виникало. А в мене бувають, але є відповідальність перед батьками. І щоб їхати туди легко, треба робити це в 20 років, коли голий-босий, або в 50 – якщо маєш великі гроші. До жодної з цих категорій я не належу. Бізнесу ми не побудували. Нам треба думати, як заробити.

Що таке щастя?

– Це наближення до своєї мрії. Я колись у цьому районі винаймала квартиру у старому будинку. Там було багато мишей. Купувала мишоловки пачками. А навпроти зводили цей дім, і я мріяла в ньому жити. І це здійснилося. Завжди хотіла великий сад. І маю. Хотіла знайти свою людину й мати багато дітей. Все це є, я – щаслива. Але для повного щастя бракує миру й хороших новин.

Читайте більше в номері журналу "Країна" за 16 грудня

Підписатися можна ТУТ

"Бісить, коли люди сидять без діла"

– Коли ми запускали четвертий сезон телепроєкту "Від пацанки до панянки", розглядали кілька кандидатур на посаду директора "Школи леді". Тетяна була найкраща. Якось оператор прийшов у футболці з провокативним написом. Вона сказала: "Ми не зніматимемо, доки він не переодягнеться. Ми виховуємо леді", – розповідає 31-річна Ксенія Бабенко, керівниця телепроєкту "Від пацанки до панянки". – А одного разу дівчата дуже накосячили. Напилися на зйомках, побилися. Коли приїхали в будинок, їх там чекала Тетяна. Провела ревізію. Спершу пацанки боялися її, а потім почали ставитися, як до матері. Вона сувора, але справедлива.

– Із Тетяною ми працювали п'ять років у "Нашій Україні", – говорить Денис Денисенко, 49 років, директор Центру політичного консалтингу. – Вона вирізнялася надпрацьовитістю, помноженою на розум. Принципова. Не йде на компроміси, може жорстко відповісти будь-кому, незалежно від статусу. Її бісить, коли люди сидять без діла. Був у нас хлопець, який забирав із типографії газети й відправляв у регіони. Вона знайшла йому роботу – скуповувати періодику й підкреслювати маркером публікації, де згадувався лідер "Нашої України". За пів року той хлопець став класним моніторником.

Сейчас вы читаете новость «Продала квартиру. Денег хватило на билеты в Штаты – Татьяна Мокриди». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі