"Женщина, вам жить не надоело? А то мы ночью две бутылочки смеси бомбанем"

5

Донецьке селище Сніжне провалюється в нелегальні копанки

На другий день перебування в Донецьку домовляюся телефоном про зустріч із тамтешнім журналістом Денисом Казанським.

– Не виходить завтра, хіба що… – розмірковує він. – Ти не хочеш поїхати у Сніжне? Я буду знімати нелегальні копанки.

Домовляємося виїхати автобусом о восьмій ранку. Перед восьмою на Західному автовокзалі в Донецьку морозно і вітряно. Щоб не чекати на холоді, знаходжу рейсовий ЗАЗ "І­Ван", водій пускає всередину, де й дочікуюся попутників – Дениса і його колегу Юрія на прізвисько Донецький Орк. Казанський відомий в інтернеті як frankensstein – автор блогу під назвою "Усе буде Донбас!" Працював фінансистом, тепер – журналіст інтернет­видання "Остров". Прославився завдяки критичним публікаціям про Партію регіонів. У грудні 2012­го УДАР висунув його кандидатом на виборах мера міста Єнакієве, але виборча комісія Казанського не зареєструвала.

Після приблизно 2 год. їзди виходимо в центрі Сніжного. На призупинкових кіосках понуро звисають прапори Партії регіонів. Мерзнемо 15 хв і сідаємо в маршрутку до "посьолка Сєвєрний". Казанський каже, що там "найбільший треш". За останнім переписом у Сніжному, місті обласного підпорядкування, живуть майже 60 тис. людей. Вікіпедія пише, що поселення складається з 13 населених пунктів.

– Выходить вам аж около ­медведя, там большой белый медведь будэ, – пояснює товста літня жінка в автобусі, почувши, що напитуємо ­зупинку.

– Так вот какой ты, северный­ медведь! – ступивши з автобуса, "­вітається" Денис із 10­метровою бетонною статуєю, частина якої – 2­метровий помальований набіло ведмідь. Знизу зелені букви нагадують, що "Шахта основана в 1931 г.", а найбільшими літерами зверху вниз написано "­СЕВЕРНАЯ". Передостання буква наполовину відбита.

Від роздоріжжя до Сніжнянського поселення Сєвєрний ідемо ще 15 хв, упродовж яких назустріч тричі проїжджає повна вугілля вантажівка.

Чоловік у робі, років 45, порається з відром біля входу в дерев'яну чи то комору, чи курник на своєму подвір'ї.

– Добрый день. Мы из Донецка. ­Говорят, у вас тут роют копанки? – ­починає розвідку Денис.

– Да. В основном – внизу. Кемеровская улица, Лакоба… Там лопают и прям разлазятся дома.

– А скажите, пожалуйста, в поселке, кроме как на копанках, нету работы? Шахта стоит?

– Устроиться, в основном, негде. "­Северную" шахту закрыли, на "Зарю" разве что.

– А копанки кто роет?

Господар ставить відро, розправляє плечі й оглядає нас прискіпливіше.

– Я даже не знаю. В общем – ­частники. Так расспрашивать – хозяина не найдешь. Бедные хлопцы мантулят­­мантулят за копеечки. А толку… Если б работала "Северная" – угля в ней на 60 лет. Это самая богатая шахта тут. "Заря" столько не имеет. Их хотели ­объединять, а потом получилось так…

– А яка тут зарплата? – питаю.

– Ну, может, 3 тысячи, может, 2500, может – 4. Где как кто плотит. "Северную" закрыли как отработанную, хоть угля там хватает. Мои два пацана сказали: "Что здесь делать?" – и поехали в Киев на заработки. Тонна угля около тысячи стоит. Чтобы протопить зиму, 2 тонны нужно. На мою пенсию – как раз. Я 2500 получаю.

Рухаємося болотяною дорогою вглиб селища. Більшість хат закинуті. Деякі зовсім повалені, городи поросли кущами. Паркани переважно дерев'яні, часто похилені або й відсутні. Денис фотографує велику промислову споруду, що проглядається з туману за кілометр від нас. Наближує на екрані фотоапарата зображення й читає: "Обогатительная фабрика имени преподобных Антония и Феодосия ­Киево­Печерских".

– Не знаю, что за фабрика, знаю, что хозяин из Донецка, – каже зустрічна жінка передпенсійного віку з великим чорним кульком у руці. – Ее в этом году открыли. До того тут была шахта вентиляционная. Поближе, возле школы, еще люди живут – спросите у них, как. Там постоянный шум.

На вул. Кибальчича 75­річна Лідія ­Сибіркіна за кілька хвилин приводить п'ятьох сусідок. Вони разом із десятками інших місцевих жителів скаржаться владі, що діяльність нелегальних копанок руйнує їхні житла. Гукаємо з подвір'я ще 55­річного Володимира Миколайовича.

– Был шахтный ствол. Его завалили, шахту засыпали, но остался целик под наши дома. Теперь они землю эту как­то выкупили и говорят: "Под вас не пойдем, пойдем вниз". А как вниз, если ствол туда полностью разобран? Завален. Это сколько же денег надо было бы втулить, чтоб зайти ниже? Я же знаю, где уголь лежит. Я проработал тут. И все знают. Если они пройдут под домами – все рухнет, как на улице Козлова. Там тоже дырка была. Но в то время можно было за 2 тысячи купить дом, и хозяин заплатил людям деньги.

– Когда на Козлова начали хаты уходить под землю, мы уже на коленях стояли у тех, которые там работали, – згадує Світлана Лаврова, 38 років. Її подвір'я – найближче до новозведеного бляшаного паркану довкола копанки. – Как мы выпрашивали эти деньги! Моя мать просила­плакала. Они тогда купили нам дома. А тут, возле меня, я вообще не понимаю, кто разрешил копать. Поссовет посылает нас на горисполком, горисполком – на поссовет. Года три назад приезжали двое, смотрели впадину. Я вылезла из дому: "Мальчики, вам не дадут тут шахту открыть". Он не стал мне грубить, просто подошел и спросил: "Женщина, вам жить не надоело? А то мы ночью две бутылочки смеси бомбанем". Я, конечно, рот закрыла, потому что у меня пятеро детей, живу без мужа. Вы смотрели "Шахту №8" (фільм естонки Маріанни Кат про підлітків зі Сніжного, які заробляють на копанках. – "Країна")? Побили этого хлопца. Тут, что хотят, то и делают.

– Нет у нас местной власти, – каже ­Лідія Сибіркіна, колишня директорка шахти "Северная". – Никто никого не боится. Мэр города нашего – бездейственный, его надо гнать.

– Та тут не только он, – додає Володимир Миколайович. – И милицию, всех – собрать в эту копанку.

– И расстрелять! – тихо, але твердо доповнює Сибіркіна.

– Раньше они тоже пробовали ­копать, но как­то мы отвоевывали, – розказує Світлана. – Еще мой муж был жив. Спускался – они шли в сторону. Теперь я лежала на кровати, услышала звон. Думала, уже глюки у меня. Ды­ды­ды­ды­ды. Я вышла, говорю Ирке­соседке: "Ты не слышишь?" Она говорит: "Да, был отбойный молоток. Два раза". Больше мы не слышали. Может, они нырнули вглубь, может, просто пробовали породу.

Мы написали в поссовет, как ­только они начали тут городить забор. ­Получили ответ, что добыча незаконная, самозахват. Через неделю они должны были забор убрать. Уже два месяца прошло. Да, не работают пока, но линию высоковольтную проложили. Я в Энергосбыте была, ругалась. Значит, поселку вы столбы не можете поставить, а сюда быстро провели. Тут и прокурор города был, и поссовет наш, из горисполкома представители, и экологи. Как разрешили открыть дырку, если от моего дома нема 500 метров? Если начнут добычу, я сказала соседям, что первая возьму топор и не пущу их в забой. "Я вам привезу угля", – говорит он мне. Подо мной он этот уголь выберет – мне и принесет. А через два года рухнет хата.

– А хто власник копанки?

– Никто тут его не видит. Посредник – Саша. Говорят, власнык оцей живет на Мочалина, Рафик имя. Армян он, не наш. Эту землю захватил, но она у него не приватизирована. Сами понимаете, какие тут деньги крутятся. И кто такое упустит? Если он за электроэнергию платил 350 000, чтоб провести. Они миллионы зарабатывают, а нам негде жить будет.

– Мы были у директора шахты, – розповідає Надія Федоренко, 69 років. – На каком основании, спрашиваем, сдали в аренду? Сказал: с аукциона налоговая пустила за долги и продала ожидаловку. Но ее­то нет, ожидаловки. Вот – кусок стены только от нее остался.

Стукаємо в залізні двері в паркані. Ніхто не показується. Жінки кажуть, що сторож там сидить. З димаря в'ється дим.

За кількасот метрів від хати Світлани Лаврової, на початку лісу – теж копанка, діюча. Через поле між лісом і поселенням пролягає адміністративна межа. Ліс підпорядкований не Сніжному, а місту Торез.

– Вот это снежанская земля – а это торезовская. Мы на нее жаловаться не можем, – махає руками Валентина, одна з жінок.

Лідія Степанівна додає:

– Говорят, это милицейская копанка. Я 16 лет пробыла тут депутатом. ­Когда мы хотели построить дорогу через лес к 304­му цеху завода СМЗ, просили у экологии 15 деревин срубать, нам не разрешили. А тут посмотри – сколько порубали.

При вході в ліс видно свіжу галявину, на якій стирчать пеньки.

Із копанки виходить геть чорний гірник, незрозуміло якого віку. судячи по рухах – молодий.

– Сынок, иди сюда! – кричить одна з жінок.

Той не відповідає, заходить у ­халабуду.

На вул. Козлова ніхто не живе. На закинутому подвір'ї жінки показують шийку "приватної" копанки колишніх господарів оселі. Проходимо крізь стіну розваленої хати. Протягую Лідії Степанівні руку, щоб вона без сходів зручніше ступила з вулиці в коридор.

– Я – шахтер, привыкла. 10 лет "Северная" шахта не закрывалась благодаря мне. А лет 10 тому назад сократили по возрасту. Меня боялись. За эту шахту в меня в 1986 году стреляли.

– Да, у нее следы от пуль, – підтверджує Валентина.

– Потому что систему отработки вели неправильно. Я боролась, ездила к ген­прокурору СССР. Он говорил: "Это первый случай в СССР, что на директора шахты нанят киллер". Судили, но не посадили. Пока была директором шахты, всех этих нынешних сопляков­­директоров обучила.

Після 15.00 починає сутеніти. За день мороз попустив, ми понабирали болота на взуття.

– Ликвидация шахты обходится в несколько раз дороже, чем существование, – каже Сибіркіна. – Они ­должны около моего дома тротуар проложить, осветить улицы, воду провести. А денег на ликвидацию не выделяют. Между прочим, Юлька когда была, привет мне передавала с Майдана. ­Говорила, что в Снежном ни одна шахта не будет закрыта. Но они ее быстро приборкали. С моей точки зрения, экономически она очень грамотна. С Азаровым не сравнить. Что Азаров? Какой он экономист? Простой технолог, безграмотный мужик.

Запитую, куди поділася селищна ­молодь.

– Уезжает, – говорить Лідія Степанів­на. – Вербовали по 100 человек в ­Россию, в Воркуту. Поехали мальчики­­проходчики, а им показали дулю. Не заработали. Раньше на Шпицберген ездили. Опытней и грамотней наших шахтеров никого не было. Ой, ты из Киева? Я когда­то ехала оттуда со съезда профсоюзного. Я была член забастовок шахтерских, и в Кремле встречалась с Горбачевым, с Рыжковим. В СВ сел молодой парняга со мной, 30 лет, он тоже ехал со съезда профсоюзов, но предпринимателей – перед первыми выборами Януковича, Ющенко когда прошел. ­Родители парня – бывшие соседи Януковича. Как начал он мне рассказывать за этого Януковича! Говорит, он сидел два раза. Последний – за насильство.

Після хвилинної мовчанки додає:

– "Хоть бандит, но наш", говорят. Но я – человек грамотный, я не за эту бандитскую власть.

– Але Партія регіонів набрала в вашій області 60 відсотків на виборах.

– Нет, нет, – відповідають навперебій кілька голосів. – Вы не представляе­те, сколько людей не пошло на выборы. Разуверились. Бросили (бюлетені. – "Країна") за покойников.

– І 2015­го теж відсотки домалюють? – запитую.

– Да, – впевнено каже Сибіркіна.

– Да нет, наверное, уже люди стали ощущать, – сумнівається Валентина.

– Да домалюют, Валя! Почему оппозиция списки не обновляет? Ту же Люду с комиссии, что завтра суд будет, если не посадят за фальсификации, – будет то же самое.

– Ох, гляньте, как просел этот дом, – Світлана Лаврова показує на завалений бік шляху. – А дом же был на уровне с улицей. Ай­я­яй. Сарай вон, даже фундамента не видно. Он в самом натуральном смысле сел, а стоял же ровно с дорогой.

– Пам'ятаєте, коли тут люди жили? – питаю.

– О, я тут и жила. Красивая улица была! – В той округе три хаты остались: крестная моя, Сашка Попов и Светка здесь живут.

– Діти ваші підростуть – поїдуть у Донецьк?

– Нет, мои дети уезжать не хотят. ­Категорически не хотят.

– Если б было, – одна з жінок потирає пальцями, показуючи гроші, – то можна б было.

– Валя, с моими детьми на этажах жить нельзя. Они девятиэтажку одним криком поставят на уши. Представь, пять детей, – сміється Світлана Лаврова.

Зауважую хлопцям із Донецька, що в селищі на облуплених, посірілих будинках багато супутникових антен.

– Ну, а на що тут, крім телевізора, можна час тратити? – каже Денис.

– Щелкните нас вместе на память, – просить колишня директорка шахти. – Эх, надо было вас хоть чаем напоить!

Питаємо, як виїхати, чи часто ходять маршрутки.

– Красная поламалась вчера, а белая – не знаю, ездит ли, – каже ­Світлана.

Дорогою цікавлюсь у 50­річного на вигляд чоловіка про транспорт.

– Эти маршрутки х…р знает как ездят. Вон, расписание на магазине, – киває через дорогу, – но толку вам с него.

×