Запах розкладання – єдиний у світі, який майже неможливо знищити

 

Олександр Горжий після 11 років роботи ритуальним агентом потрапив на 10 днів у реанімацію

2000 року проїжджав якось повз Берковці (одне з кладовищ Києва. – "Країна"). Зупинив чоловік: "У тебе мікроавтобус, підвези труну". – "Хоч без покійника? Боюся їх страшно". – "Та поки що порожня". Той чоловік працював у ритуальному агентстві "Реквієм". Вони потребували водія з машиною. Якраз мою фармацевтичну фірму поглинув великий бізнес. Я мав борги, необхідні були гроші. Так опинився в цій сфері.

"Агентами" називаємо всіх, незалежно від посади. От приїду я і скажу, що заступник директора. Людям це треба? Чомусь клієнти думають, що ­ритуальними ­послугами мають займатися жінки: "А где ­девочка?" – ­питають часто у дверях.

Агент має вміти робити все: від оформлення документів, бальзамування тіла – до супроводу за кордон.

В українців заведено, щоб небіжчик ночував у домі. ­Приїжджаю і дивлюся на стан його шкіри, заглядаю в медичну картку. Навчився визначати хвороби на око. Якщо четверта стадія раку чи водянка, чи механічна жовтуха – переконую родичів, що покійника лишати вдома не можна. Це – джерело інфекції.

Моя перша небіжчиця, 90-річна бабця, коли перекладали її з ліжка в труну, раптом розплющила очі. Мене аж паралізувало від страху. Від простирадла віддирали, такий жах відчув. Потім звик. Кожну справу треба робити, якщо взявся.

Коли Черновецький був мером, у Києві заборонили тримати покійників удома. Тільки морг, а потім – цвинтар. ­Зараз усе вирішують родичі. У нашої фірми є договір із моргом Залізничної лікарні, теплі стосунки з моргом лікарні Амосова. Там хороші патологоанатоми, можуть привести в нормальний стан тіло, якщо геть розклалося. Майже кожне треба бальзамувати. Хіба що це 90-річна сухенька бабця, яка жила в селі, не лікувалася гормональними препаратами, нічого страшнішого за аспірин не пила й їла здорові харчі. Вона тиждень пролежить, і з нею нічого не станеться. Міський житель, який харчувався з магазину, дихав загазованим повітрям і, особливо, якщо приймав гормони, тяжко хворів, розкладається дуже швидко. Уже в перші години з його тілом треба щось робити.

Якщо четверта стадія раку чи водянка, чи механічна жовтуха – переконую родичів, що покійника лишати вдома не можна. Це – джерело інфекції

Людина складається з рідини. коли та вивільнюється, з усіх органів через пори на спині починає стікати вниз. ­Бачив трупи, що пролежали три-чотири дні й перетворилися на калюжу. Сморід аж у парадному було чути. ­Запах розкладання – єдиний у світі, який майже неможливо ­знищити. Він всотується в шпалери, стіни, меблі. Щоб цього уникнути і зберегти тіло в нормальному стані, його бальзамують.

З тіла треба випустити гази чи вибрати рідину. Промацую пальцями живіт і знаходжу місце, де вони скупчилися, щоб не різати. Найшвидше розкладається їжа, тому найбільше газів збирається в кишечнику. Їм нікуди вийти. Коли робиш шприцом прокол, в ніс вдаряє запах, аж голова паморочиться. Але нічого з цим не вдієш, звикаєш. Тому в нас жартують, що вмирати краще на порожній шлунок. Та в кожному разі, коли людина вмирає, спорожнюється кишечник. Багато хто не може цього витримати і блює. Я – тьху-тьху, ні разу. Буває, приїжджаєш, а родичі з порога питають: "Ви блювати будете? Туалет он там, перед вами міліція була, то всі ­проблювалися".

Перше правило зберігання покійника – покласти тіло так, щоб голова була вище від ніг. Бо інакше вся рідина перетече до голови, обличчя набрякне. Приходжу, бачу на лиці гематоми. Треба робити масаж. Розминати пальцями синці, щоб розігнати застійну кров. Потім на ніч кладу косметичний ґрунт. Він зберігає колір обличчя і прибирає набряки. І ледь-ледь згладжує маску смерті. Вранці беру гарний фотографічний портрет покійника і накладаю косметику. Промальовую брови, вії.

Косметику беру ту, якою користувалася людина за життя. Не завжди вдається її знайти. Тоді користуюся своєю. Її в кожного санітара з моргу стільки, що кожна жінка позаздрить. Лишається від попередніх покійників. Ховали одну дівчинку, вона в Німеччині від раку померла. На похороні оперний співак і скрипаль були. Косметику батьки передали найдорожчу. Назад ніхто нічого не забирає, а викидати навіщо – може, іще комусь знадобитись.

Із мерцями похилого віку треба бути обережним. Якщо бабці замастити зморшки, інша людина вийде. Буває, приходять: "А это не наша бабушка". Треба вловити індивідуальність і намагатися зберегти її. Покійників із моргу видають о 16.00, і одного разу рідня переплутала бабусь. Бо дуже схоже їх загримували. 90-річних взагалі краще не чіпати. Злегка додати тональності, й досить.

Перше правило зберігання покійника – покласти тіло так, щоб голова була вище від ніг. Бо інакше вся рідина потече в голову, обличчя набрякне

Інколи кажуть: "Ось цю помаду бабця тримала в холодильнику і просила нафарбувати її після смерті". А помада яскраво-червона. Не сперечаюсь, не кажу: "Що ви з бабусі клоуна робите". Нафарбую, прошу подивитися: "­Подобається вам?" – "Ні". – "Тоді давайте так: я ледь-ледь підведу губи, а помаду покладемо в труну. Хай вона там користується". Спокійно пояснив, і всі задоволені.

Бувають опіки, кульові поранення. В одного чоловіка, який хворів на рак нижньої частини обличчя, вона вся згнила і було видно кістки черепа й голосові зв'язки. Є різні способи це приховати. Кульові поранення воском заливають. Якщо обличчя зчесане після аварії, стирчать кістки черепа – їх вправляють і роблять воскову маску. І малюють по-новому обличчя. Якщо шкіра дуже пошкоджена, її знімають з обличчя, висушують при 120 градусах. Роблять зверху гліцеринову маску, потім ще одну – створюється ілюзія шкіри.

З обличчям працюю без свідків, бо це – травма для родичів. Прошу їх приїхати за 15 хвилин до видачі, щоб глянули і, може, сказали щось підправити. Але трапляються диваки, які хочуть бачити все. Ховали одного відомого ­музиканта. Весь процес підготовки знімали на відео – на прохання рідні. Вони хотіли покласти його в труну голого. Мовляв, який прийшов на цю землю, такий мусить і піти. Насилу вмовив на тіло щось накинути, щоб не шокувати людей. Замість вінків за труною несли картини.

У нестандартних ситуаціях виручаємо одне одного. Дзвонить наш ритуальний агент: "Саша, ти працював з мусульманами, приїдь, бо вони на мене з кинджалами кидаються. Я не розумію, що не так зробив". Виявляється, він хотів імаму бороду поголити. А Аллах заборонив же! Ритуальний агент має знати традиції й обряди не тільки православних чи католиків, а й протестантів, мусульман, іудеїв. Я коли почав працювати, їздив по храмах, мечетях, синагогах: дивився, що до чого. В іудеїв покійників не можна бальзамувати й фарбувати. Навіть якщо дірка в голові, треба ховати як є.

Часто вдови кидаються на шию, плачуть, виливають ­негатив на тебе. Треба вислухати, обійняти, якщо тулиться. Але близько чуже горе до серця не брати. Я зі своїми клієнтами не плачу. Хтось має контролювати ситуацію.

Не п'ю 15 років. Для психологічного розвантаження є ­сім'я. На роботі у нас так: 10 днів працюєш на виїздах із небіжчиками, потім 10 днів адміністративної роботи і 10 – відпочинок. У мене це – дача, рибалка, читання.

Був момент, коли я думав, що зламався. Супроводжував тіло хлопчика. Треба було їхати 6 годин. Його тато сидів поруч і весь цей час розказував про сина. Я тримався, і тільки дорогою назад став витирати соплі. У мене й досі сльози, як згадаю. Я на той момент працював шість років. А тут нахлинуло, і все. Зібрався звільнятися, але мені дали два тижні відпустки, і минуло.

29 листопада торік стало погано із серцем. Докурив сигарету і відчув, що вмираю. Передзвонив клієнтам, сказав, що не приїду, буде інша людина. У реанімації пробув 10 днів. Під час операції на 2 хвилини вирубилися мозок і серце. Побував на тому світі, хтось мене там зустрічав, але лікарі повернули до життя. Вшили клапан, поміняли аорту. Після цього думав піти з роботи, але всі тут так за мене переживали, свічки ставили. Не зміг їх покинути.

Дрес-коду в нас нема. В Одесі ритуальники ходять у чорних костюмах і білих рукавичках. Ще б з мигалкою приїхали. Стоять, як застиглі мумії, у стійці "струнко". У нас труни виносять військові. Я знаю, що вони не алкаші, не прийдуть в штанях Adidas, будуть пристойно одягнені. Можна вбиратися в будь-які кольори, але я віддаю перевагу темним або білому. Ніякого малинового, бузкового, зеленого.

Літо, спека, наш водій "пазиком" везе покійника на цвинтар. Десь під мостом зупинився і вийшов водички взяти. Їде далі, палить, думає про своє, на поворот заходить. І раптом його хтось по плечу: "Синок, мені – прямо". Він цигарку впустив, у крісло вгруз. Коли ішов воду купувати, залишив двері відчиненими. А бабця подумала, що це – маршрутка, і сіла позаду.

Покійники не снилися ні разу.

×