1. Село Павлогірківка на Кіровоградщині, де я народився й виріс. Якщо їхати туди з Бобринця, де починав писати вірші українською мовою Лев Троцький, це 40 кілометрів степової пустелі. Донедавна по ній ще бігали дрофи. Мій дід працював там на млині. Він навчив мене кувати камінь. На жорнах, щоб мука збігала, потрібні рівчачки. Камінь стирається, і вони зникають. Треба поновому процокувати. Я до діда чіплявся, щоб навчив. А дід сміявся: я – єдиний на багато сіл, хто вміє це робити. Уже воно нікому не знадобиться.
2. Станція Людмилівка Миколаївської області. 1954го, влітку, дід узяв мене в Одесу, і ми бричкою приїхали на станцію. До того я не знав ні асфальту, ні двоповерхових хат, ні електричних стовпів. Там уперше побачив рейки, залізницю, вокзал, де можна було брати окріп. Така була спеціальна штука, як бювет, два крани. Я вперше побачив і проїхав на паровозі.
3. Одеса – перше місто, де побував. Рвав шовковицю в Успенському провулку, 23, тепер там ресторан. Прийшли місцеві пацани. Я говорив українською мовою, бо іншої не знав. Найбільше мене вразили дві молоді жінки на розі Пушкінської й Малої Арнаутської. В білих спідницях, красиві – вони стояли й курили. Ще й у дзеркальних окулярах! В універмазі на Пушкінській досі є дзеркало, навпроти якого ті дівки стояли.
4. Вільнюський парк Вінґіс. 1986 рік, перестройка. Здоровенна галявина й естрада, як мені сказали – "Співоче поле". Там щовесни збираються литовці співати національних пісень. Почув там фантастичну історію. 1940го почалися депортації, понад 100 тисяч переселено до Сибіру. Їм із собою не можна було брати більше 2 пудів багажу. І не було такої литовської сім'ї, яка їхала б на заслання без національного одягу.
5. На річці Кам'яна Колима був єгерем мій друг Кєша Кочкін. Я приїхав знімати про нього документальний фільм "На краю землі". Їдемо до зимів'я замерзлою річкою. Машина загрузла – кинули речі на снігу, пішли за всюдиходом "Буран". Я, крім диктофона, прихопив карабін. Кєша хвалиться, що нас буде зустрічати Байкал, дуже розумний собака, якого виміняв за два соболі. Дивлюся – якась кривава пляма. Хоп, а це – з'їдений Байкал. Зі снігу стирчить хребет, як ятаган.
Кєша із жахливого бодуна, вихопив у мене карабін. Ізза прибудови виходить ведмідь, кроків за сім від нас. Кєша робить перший постріл. Потім розстрілює всю обойму. Ми заскакуємо в зимів'я, я стаю із сокирою коло дверей. Зуби цокотіли так, що один вищербився. Кєша ніяк не може перезарядити обойму, тремтять руки. Таки заряджає, і ми вистрибуємо знову. Ведмідь лежить, а біля нього сліди від куль. Із першого пострілу Кєша його завалив і ні разу потім не влучив.
Зараз шкура лежить у мене вдома, перед каміном. Її, розрізавши на частини, присилали трьома посилками. Понад 2 метри була.
6. Іркутськ – місто провінційне й жлобське. Але там є Знам'янський монастир і річка Ушаковка, що впадає в Ангару. 1978го я приїхав до монастиря й у першого, кого побачив у рясі, запитав про місце розстрілу адмірала Колчака. Батюшка страшенно здивувався – ніхто в нього про це не питав. Ми вийшли за монастирські ворота, і він показав місце. Про розстріл я прочитав у мемуарах Черчилля.
7. Коли жив у Іркутську, возив кума, письменника Валентина Распутіна, в "Русское Устье". Це сучасна Якутія, Аллаїховський район. Там із XVII століття, з часу походу Дежнєва, живуть нащадки козаків. Вони одружувалися з юкагірками, якутками, евенкійками. Усі жінки, які потрапляли в сім'ї до росіян, забували свої мови, говорили тільки російською. Найближче поселення – Якутськ, якщо навпростець – це 3,5 тисячі кілометрів. Їхня мова законсервувалася. Лексика унікальна, XVI сторіччя. І віра ще та, що була до патріарха Никона. У Валентина потім вийшла серія нарисів про Сибір.
8. Були з Распутіним і в Амбарчику – найпівнічнішому концтаборі у світі. Це берег Льодовитого океану. Ми знайшли одну "зону" й кладовище при ній. Вічна мерзлота цікава тим, що в ній все добре зберігається – як у мавзолеї. А потім вона все виштовхує нагору. Колючий дріт, огорожа, бараки, вишки табору – все впало. Але все ціле, так і лежить, по цей день.
9. Є одна вулиця в Одесі, якою не ходжу, – Катерининська.
15 лютого 1998го ішов нею з Думи (міська рада Одеси. – "Країна"). Помітив, що обігнала іномарка темносірого кольору. Стала. Я теж став. Виходить хлопець у шкіряній куртці, в шапочці. Хороша лапа, не інтелігентська, а така широка рука, а в ній – ПМ (пістолет Макарова. – "Країна") з іржавим глушником. Я зразу кинувся бігти. Він мене зніс пострілом у спину. Десь у сантиметрі ввійшла куля біля позвонка. Другий постріл вцілив у ліву руку. Казали пізніше: "Капелюшний точно кегебіст! Або спеціально тренований". Бо я почав перекочуватися в калюжі. Він підійшов, раз чи два вистрелив упритул. І – промазав.
2006го з прокуратури сказали – прийдіть. Виявляється, стріляли двоє. Обидва використали по обоймі. У них переклинило ствол на останньому пострілі. Згодом нормальні пацани їх спитали: бабки взяли, а роботу чого не зробили? Вони кажуть: переклинило. Знайшли кинуту зброю, зібралася бандитська експертиза. Нєт базара, таки переклинило! Де ті кілери зараз, я не знаю, але досі жду виклику. Сам не йду. Я що – дурний?
2 
1
Комментарии