среда, 22 февраля 2012 19:19

Архієпископ Любомир Гузар не радить дивитися телевізор

 

Колишній глава Української греко-католицької церкви 79-річний Любомир Гузар живе в будинку на околиці села Княжичі неподалік Києва. Навколо сірий бетонний паркан. На дзвінок у домофон відповідає черниця зі згромадження сестер-служебниць.

- Слава Ісусу Христу! Проходьте, - запрошує всередину.

Хвіртка відчиняється автоматично. Невелике подвір'я викладене червоною плиткою. Раз на тиждень приходять семінаристи й розчищають доріжку від снігу. До ґанку ведуть сходи з гумовими смугами, щоб не було слизько. До заскленої веранди заходимо через металопластикові двері у формі арки. На сходах сидить зеленоокий сіро-білий кіт. Побачивши нас, повільно йде за дім.

У будинку підлога вкрита коричнево-кремовими кахлями. У коридорі на стінах висять вішаки. Килимів, доріжок немає. На стінах пейзажі, герб Української греко-католицької церкви, репродукція ікони "Богородиця з немовлям" у золотому окладі.

У просторій вітальні на всю стіну - вітраж у червоно-жовтих тонах. Розвішані нагороди Любомира Гузара та подарунки від Папи Римського Івана Павла ІІ. Серед них - товста срібляста ручка. У кімнаті багато вазонів понад людський зріст. Є кілька пальм.

Мій один добрий приятель казав: мені ніколи не бракує слів, але інколи бракує думок

Із вітальні на другий поверху ведуть широкі дерев'яні сходи. Нагорі - кімнати Любомира Гузара та його наступника, глави УГКЦ Святослава Шевчука, їхнього помічника єпископа Богдана Дзюраха та двох священиків - секретарів. Вище живуть три черниці, які прислужують у домі. Одна куховарить, друга виконує обов'язки медсестри, ще одна пильнує за домом.

- Блаженніший зараз зійде, - черниця веде через вітальню до трапезної. На голові в неї косинка, на грудях висить великий хрест. - Тут блаженніший Любомир снідають та обідають із блаженнішим Святославом.

Посеред трапезної довгий стіл, наполовину вкритий білою скатертиною. Любомир Гузар спускається сходами в супроводі черниці. Тримає її за руку. Він у чорному облаченні та плетеній безрукавці з кишенями. Злегка наштовхується на край столу. Кладе руку на стільницю й навпомацки обходить. Намацує рукою стілець, сідає.

- Моє життя є дуже сповільнене, я не можу нічого сам зробити, потребую помочі, - із сірого футляру, перев'язаного жовтою гумкою, дістає слуховий апарат, вставляє у праве вухо. Повертає голову ліворуч, праворуч. Напівобертається правим вухом, так краще чує.

- Для мене відписати лист, то хтось мусить принести його, прочитати, і тоді я йому диктую, а він то приносить до підпису. Якби добре бачив, то міг би значно більше робити. Але я тим не переймаюся. Праці не бракує. Маю зустрічі, балакаю з журналістами, стараюся писати невеличкі статейки і кореспонденцію.

Праворуч та ліворуч відкриті два кабінети для переговорів. У більшому довгий стіл зі стільцями, на стінах дві карти світу. В меншому зручні м'які червоні стільці навколо овального стола, килим, на підлозі великий вазон.

- Я стараюся спілкуватися, скільки Бог дає сили. Мій один добрий приятель казав: мені ніколи не бракує слів, але інколи бракує думок, - сміється. - З політиками тримаюся трохи здалека, хоча не тікаю від них. Як хтось із них хоче прийти поговорити, я дуже радий, не відмовляю. Вчора зустрічався з членами патріаршого товариства, завтра маю зустріч із пластунами, в понеділок йду в лінгвістичний університет, ще з монашеством київським буду спілкуватися.

Сутулиться, кладе лікті на стіл, крутить футляр від слухового апарату.

- Моя покійна мама старалася, щоб я був добрий хлопець. Коли став священиком, вона вимагала звітувати. Казала: "Прошу, ти маєш уже готову проповідь на неділю? Скажи мені". Я мусів перед нею сказати проповідь. Вона говорила: то добре, то недобре. Мені то добре послужило, хоч я дуже того не любив. Але мама дала науку: пам'ятай, сину, як одна людина в церкві тебе слухає, то ти вже маєш великий успіх. Слухають усі, а чує тільки один. Я не роблю жодних ілюзій, що мої проповіді мають великі успіхи. То всьо в руках Божих. Якщо я комусь послужив, я дуже тому радий. Бо люди говорять: як ви гарно сказали. Але ще ніхто не сказав мені: який добрий після вашої проповіді я став.

Питаю, чи часто допомагає порадами Святославові Шевчуку.

- Я ніколи блаженнішому Святославу нічого не кажу, я тільки відповідаю на його питання. Я не хочу в будь-який спосіб навіть натякувати: маєш робити так, маєш робити сяк. Йому перший рік, а треба ще два роки, щоби стати цілком оригінальним. Папа Бенедикт два роки тільки цитував Івана Павла ІІ, аж пізніше почав уже говорити своє. І це цілком природно. Той, хто приходить, не старається одразу починати нове, бо це буде глупе. Я бачу, що й блаженніший Святослав продовжує те, що було напрацьоване за моїх часів і ще переді мною. Але я ніколи не приходжу і не кажу: владико, ви маєте так робити чи сяк робити. Ні. Але коли він просить, я дуже радо стараюся сказати, як я думаю, який мій досвід. А він уже мусить вирішувати.

Папа Бенедикт два роки тільки цитував Івана Павла ІІ, аж пізніше почав уже говорити своє. І це цілком природно

У кутку стоїть старе піаніно. Іноді на ньому грає блаженніший Святослав.

- Трошки слухаю клясику, інколи навіть ходжу на концерти до філярмонії. Люблю сольні концерти - будь це фортеп'яно, будь то скрипка. Люблю також симфонії. Але не так багато, як би я може хотів. Сестра Мартина, яка колись була в нас, на гітарі грала. Блаженніший Святослав грає на фортеп'яно. Сам теперішній папа Бенедикт грає на піаніно для відпруження. Я, на жаль, не можу грати на фортеп'яні. Можу грати на чужих нервах, всім докучати. Як був малий, вчився, та занехаяв. Музика дуже відпружує. Слухати - то одна річ, але грати то краще.

Мружиться, потім заплющує очі й продовжує говорити так.

- Дивитися по телевізору нічого не раджу. Кажу: я не плачу, коли телевізора не бачу. Бо дуже багато пустого там, дурного, а ще більше брехливого. Я би радив читати, пізнати літературу. Дуже важливим в житті людини є набиратися досвіду. Шукайте тих людей, які вам подобаються, які вам щось дають. Література - це є спосіб спілкування. Не тільки із сьогоднішніми людьми, але спілкування з певними правдами життя. Сьогодні грецька клясична література так само цікава, як сьогоднішня. Бо це є те, що втрималося, те, що приносить вічні правди життя. Воно й нині актуальне. Ще я любив клясичних поетів. Не дуже модерних, бо не конче їх розумів. Мене вчили: не читай усіх книжок, а читай тільки кращих. Читати треба тільки те, що вже оправдалося, що вже три покоління читає і тим тішиться. А не тільки щоб бути в курсі справи, що там вчора видрукували.

- Багато маєте похресників?

- У мене одна тільки похресниця є, дочка моєї сестри, - часто хитає головою. - Коли я мав її до хресту тримати, я взяв ту дитину, а моя мама наробила крику: "Забирайте від нього дитину, бо заб'є її". Я ж не вмію дитину тримати. Мусила її мама узяти, а я поруч стояв. Зараз похресниця виросла, живе в Америці. Ми спілкуємося з нею часто за допомогою усяких технічних справ. Вона приїжджала до мене. Інші двоє дітей моєї сестри теж провідували мене. А четвертий має приїхати, ще досі не вибрався.

Пригладжує густу сиву бороду, бо волосинки торкаються губ і заважають. Коли говорить, зводить ліву брову.

- Багато людей просять, напевно, щоб ви молилися за них. Ви довго молитеся?

- Я не спеціалізуюся на тому, щоб молитися за людей. Я кажу: Господи, ти знаєш, шо йому потреба, я тобі поручаю його, а ти роби з ним, шо хочеш. Бо кажуть: а щоб він здав іспит, а щоб був здоровий. Та як я знаю? Може ліпше, шоб він там не здав, може ліпше, шоб він умер. Я знаю, що Бог для нього хоче? Я не хочу себе представляти як радник Господа Бога. Молитва не залежить від часу. Це монахи хваляться: ми молимося 6 чи 8 годин на добу. А один старий отець сказав: не докучайте Господові Богу нещирими молитвами, бо вартість молитви не у тривалості, а в щирості.

На блаженнішому великий медальйон із металу й срібла із зображенням Богородиці з немовлям. Срібний перстень, який подарував йому папа Іван Павло ІІ, лежить під склом у вітрині.

- Ми виїхали з батьками і сестрою з України, коли я мав 11 років. Виїхали з чотирма валізочками. Лишили все, але лишилися собою. Кожному треба мати те, що йому треба для нормального життя, а не накопичувати дрантя. Скільки пригадую, все якось Бог гарно мене трактував, тому ніколи нічого спеціяльно в нього не просив. Але мені ніколи нічого не бракувало. Колись хочу написати спогади, і це буде головна тема.

За вікном видно, як бігає кіт. Запитую, чи любить блаженніший його та чи тримав колись інших тварин.

- Ту кицьку я погладжу, але щоб спеціяльно прив'язалася, то нє. Я ніколи не мав тварини. Хоча вони несуть із собою спосіб відпруження, контакт із природою. Особливо для старого чоловіка то добре.

На стінах розвішані пейзажі, є кілька зображень і фотографій церков.

- Подобалася мені Грецька церква в Монреалі. Я старався кругом заходити в церкви. Бо вони є найкращий вияв мистецтва даної країни. В Україні ми збудували патріарший собор. Люди з цілого світу складали пожертви на собор, і прийшла думка, як би їх відзначити? Вирішили на коляду їх запросити. Першу годину оглядають храм, а пізніше - коляда. Прийшов до мене владика Мілян і просить, щоб я щось сказав. І я сказав: "Ви добре зробили, що дали. Дайте ше більше".

Блаженніший спирається рукою на сидіння. Видно, що йому важко, болять ноги.

Футбол переглядав колись. Чому перестав? Бо раніше то був щирий спорт, а тепер - чиста фінансова комерційна справа

- Я дуже любив грати у відбиванку. Футбол переглядав колись. Чому перестав? Бо раніше то був щирий спорт, а тепер - чиста фінансова комерційна справа.

Черниця робить рукою знак завершувати розмову, бо сам владика із чемності не піде перший. На прощання розказує анекдот.

- Жили два друга, батяри. Прийшов великий піст, і серце їм скрушилося, бо давно не сповідувалися. Найшли священика, про якого люди гарно говорили, і домовилися піти до сповіді. Рішили: хто піде перший, розкаже другому, як то було. Кинули жереб, один пішов. Сидить там, сидить, а другий чекає. Якийсь час минув, виходить перший. Другий питає: як там було? Той каже: "Той священик всьо мене випитував! І шо тільки він мене не випитував!" "Ну а ти?" - питає другий. "Нічого не признався". Так і я.

Архієпископ виходить у вітальню, замружується.

- Що то? - питає в черниці.

- День сьогодні гарний, сонце у вікно світить, - відповідає вона.

Владика киває й іде далі. Перед сходами зупиняється.

- Сестричко, маєте ті образки? Ану дайте їм напам'ять, - просить дати нам репродукції ікони "Богородиця з немовлям". - Американці кажуть :"Сі ю лейте" - я знову тебе побачу. А відповідають: дякую за пересторогу, - Гузар сміється гулким грудним сміхом.

Сестра пригощає нас кавою, чорним чаєм із пакетиків і кексом із маком, горіхами й родзинками. Проводжає до дверей, а з хвіртки ми виходимо вже самі.

Сейчас вы читаете новость «Архієпископ Любомир Гузар не радить дивитися телевізор». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

4

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі