Я люблю українське село, тільки дайте мені нормальний туалет

Для мене успіх визначається грошима, каже продюсер Марко Журавінський.

 

У свій перший візит до Києва 1993 року я був шокований. Дуже люблю українську кухню – varenychky, golubtsi. Але тоді вареників у Києві було не знайти! Тільки ­pelmeni.

Я зупинився в готелі "Хрещатик", і там уперше в житті побачив цих комах... як же їх... tarakan! Тиждень спав із ввімкненим світлом. Тоді вони не виповзають так масово. Бо раз заходжу у ванну, вмикаю там світло – а вся ця армія копошиться в моїй сумці поряд із зубною пастою, шампунем та рушником.

Перед готелем стояв маленький kiosk. На його вітрині красується обгортка снікерса. Я тоді українською знав зо п'ять слів, і чотири з них – погано. А тут нарешті щось знайоме. Попросив перекладачку запитати літню жінку у віконці кіоску: це просто гарне фото, чи вона справді продає снікерси? Відповіла, що продає, по 120 тисяч купонів. Всього має чотири штучки. Хочу взяти всі. Вона: "Ні, я не можу продати вам усі чотири, бо так не залишиться для когось іще". Така комуністична ментальність. Довелося сказати, що візьму два: один собі, а один – перекладачу.

За кілька років я налагодив бізнес в Україні. 1997­го повіз у тур Канадою і США ансамбль Збройних сил. Їх було 125 чоловік, концерти тривали два місяці й були абсолютно chudovi. І Україну прорекламували, і грошей заробили.

А тоді я привіз до Києва зарубіжного виконавця світової величини – Хуліо Іґлесіаса. Місцеві партнери дуже дивувалися, що він виступатиме не під фонограму. Питали: "І барабани гратимуть вживу? І гітара? І труба, і скрипка теж наживо? Та це неможливо!"

Коли я привіз гурт Prodigy, то побачив, що перед Палацом спорту, де вони виступали, стоять більше людей, ніж усередині. Вони не мали грошей на квитки. Дивно, але вхід на концерти в Україні в кілька разів дорожчий, ніж на виступи тих самих виконавців у США й Канаді. Навіть у Литві та Естонії вдвічі дешевше. Думаю, причина лише в хибних рішеннях місцевих промоутерів. Вони розраховують на віпів і "великі долари" від них. Тому прості люди й мають викладати за квиток свою двомісячну зарплату. А на Заході заробляють на кількості, ставлячи доступні ціни.

Радянський літак, яким ми везли український ансамбль до США, сильно жер бензин. Тому мали екстрено дозаправитися в Ірландії. В зоні контролю аеропорту стояла жіночка й рекламувала лікер Baileys. Наші артисти пороззявляли роти: вони вперше побачили жінку, яка пропонує безкоштовно скуштувати дорогий алкоголь. Вишикувалися в чергу, десь 80 людей. І отримавши свої 50 грамів, багато хто з них ставав у кінець черги – і продовжували дегустацію. Аж доки жінка не почала впізнавати їх в обличчя.

Приїхали в аеропорт Торонто. А там у туалетах крани сенсорні, які відчувають наближення долонь. Люди почали запитувати: "Як ви дістаєте звідти воду, там же нема ручок?" Ми вирішили пожартувати й сказали: "­Назвіть своє ім'я, тоді піднесіть руки до крана – і вода поллється". Кілька хлопців повірили, й так і робили. Ми тоді так насміялися!

У 1990­х українська діаспора була дуже фрагментована: окремо бандерівці, окремо мельниківці, самі по собі католики й православні. У кожної групки – власні проблеми й заняття. Мені хотілося зібрати гурт, що базувався б не на політичній чи релігійній приналежності – а просто на тому, що ми українці. Люди думали, що я провокатор. Але я провокував на краще. Спочатку в моїй "Веселці" було восьмеро людей, а вже за рік – 120. Цей колектив є і зараз. Тільки ми поміняли назву на "Чабан". Бо за нами поз'являлися кілька "Веселок".

Під час авантюри з "Веселкою" зрозумів, що можу не лише виступати на сцені, а й бути менеджером. Я розміщував оголошення в газетах, шукав спонсорів, вигравав гранти від уряду. Документи доводилося підписувати нелегально, адже в 14 років я ще не мав на це права. Зате мав бороду, й виглядав на всі 20.

Ніколи не знав, як це: бути під чиїмось керівництвом. У дечому це недобре – не мати досвіду підлеглості в житті. Наявність боса робить тебе обережним. Я досить різкий і вважаю, що погана правда краща за хорошу брехню. А в бізнесі це може зіграти проти тебе.

1986­го я закінчив університет, вивчав менеджмент у культурі. Одногрупники пішли в симфонічні оркестри чи балетні трупи в Канаді. А я собі подумав: хочу кудись, де тепліше. І сказав ректору, що думаю проходити практику у Флориді. Той відповів, що я маю сам знайти працедавця. І це вдалося – мене запросив невеличкий клуб. Тож я грівся на сонечку, вивчав на практиці, як працює шоу­бізнес, і мені до того ж іще й гроші платили.

Після інтернатури повернувся додому. Тоді в Тандер­Беї якраз побудували великий театр – трохи менший за київський палац "Україна". Менеджер добре знав, як розпоряджатися грішми, але не мав поняття, як знаходити добрих артистів. То він подзвонив мені й запропонував роботу. Мені 22, molodyj­durnyj, але знав, як функціонує та система. Мені сказали: працюєш із нами рік, і якщо він виявиться вдалий, половина виручки – твоя. Якщо ж виручки не буде – матиму figu z makom. Я все зважив і попросив контракт на п'ять років. Дирекція подумала, що це в мені говорить юнацький максималізм, але погодилась.

За перший рік вдалося залучити близько 60 тисяч доларів. На другий рік я вже мав 150 тисяч виручки. Ми привозили Хуліо Іґлесіаса, Селін Діон. Тоді в бізнесі домовлялися переважно телефоном. Та й зараз у мене є кілька партнерів із Нью­Йорка, яких я ніколи не бачив, але спільно ми заробили мільйони доларів.

Найкращі мотиватори в кар'єрі – люди, які в тобі сумніваються. "Та ні, Марку. За що ти берешся? У тебе кишка тонка зробити бізнес у цьому містечку". Найбільше з мене сміявся батько. Він і досі не розуміє, як я роблю гроші. Каже: "Він щось там гигикає в телефонну трубку, потім витягує якісь папери з факсу. А тоді ні сіло ні впало приїздять усі ці зірки, а в Марка povna torba babky". Батько на елеваторі працює, для нього робота – це махати лопатою від дзвінка до дзвінка.

Думаю, я вдався в маму­англійку. Вона була директором найбільшого канадського банку. І взагалі – першою жінкою, яка очолила банк за всю історію Канади. Мама вартувала десятьох чоловіків за розумом і наполегливістю. А тато – типовий українець. Він має вирішити, але не знає, яке рішення краще. "А, почекаю – якось саме розв'яжеться", – думає тоді.

Свої найкращі рішення я прийняв спонтанно, блискавично. У бізнесі потрібна швидка реакція.

Моя родина виїхала з України 1898 року. Я був перший у роду, хто повернувся сюди. До цього не мали ніякого зв'язку. Хіба зрідка приходив лист із мого села на Тернопільщині. І так у всіх. Ось чому українці в Канаді намагалися зберегти хоча б щось своє – і вчепилися у традиції, в мову й культуру. Тому українська культура в Канаді така розвинена – більше, ніж у будь­якої іншої меншини. Відсутність зв'язку з ridna Ukraina пішло діаспорі на користь. Мобілізувало її.

Свою мову називаю "гібрид­суржик". На три слова англійською – одне українське. Не можу стриматися, щоб не вставляти їх у своє мовлення. Якщо ви не знаєте однієї з цих мов – вам не зрозуміти, про що ми з дружиною говоримо.

З 1993 року Київ із великого депресивного міста перетворився на місто достатку. Зайдіть у п'ять ресторанів – у кожному вам запропонують які хочете вареники. Люди почали усміхатися. 1993­го, коли бачили на вулиці, як хтось усміхається від вуха до вуха, – думали, що він утік з durdom. Навіть на фотокартках супилися. Навіть на тих, де вони на відпочинку з друзями.

До України можна привозити виконавців світового рівня, вже є необхідна інфраструктура. Але зосереджена вона в Києві. Недавно ми зі скрипалем Василем Попадюком тиждень їздили Західною Україною. ­Пішли до театру в Луцьку, щойно після ремонту. Я захотів у туалет. Tualet nema. Є лише якась dirka в підлозі. ­Цікаво, що ж було до ремонту? Не було dirka? Прийшов до директора театру й кажу: "У вас є нормальний туалет?" Той почухав потилицю: "Взагалі­то є один... Для інвалідів". Його замикають на ключ. Один із моїх супутників пожартував: "Ну так у Марка металеві пластини в ногах, у нього не згинаються коліна. Йому треба туди". Директор довго дивився на мої ноги і нарешті вирішив відкрити туалет. Бере mobilka, телефонує якомусь хлопцеві, той передзвонює ще якійсь жінці: де ключ? Приносять, нарешті, ключ. Ідемо, відкриваємо двері. Стоїть унітаз! Директор такий гордий. Fajno, ­Gospody. Але дивлюся – немає пластикового сидіння. Директор розвертається, і все починається по новому колу. Mobilka, дзвінок якомусь Петрові, Петро дзвонить Василеві – і, нарешті, чимчикує до нас якийсь чолов'яга із сидінням під пахвою. Встановили, все добре. Потім дивлюся – voda nema. Нічим змити. Знову йду до директора. А той: "Ви знаєте, у нас тут одна водогінна система – все прив'язано до одного туалету. Ми маємо вимикати воду в усіх туалетах. Інакше вона піде верхом і затопить підлогу". Після ремонту. Знову мобілка, знову Петро. І це не жарт. Також туалетного паперу не знайшлося. Урешті­решт жінка принесла сіренький рулон – і наказала, щоб потім повернув їй і вона віднесе його в підсобку. Я не віддав. Розірвав рулон на клаптики й роздарував друзям.

Замовив капучино в тернопільському ресторані. ­Принесли мені звичайне з банальним дизайном. "Слухайте, – кажу, – я бандерівець, а це Тернопіль. Чому не зробите мені українське капучино?" То вони тонкою цівкою шоколаду намалювали на пінці тризуб, і ще й притрусили жовтим і блакитним порошками.

В Україні є пречудові бізнесмени. Дипломатичні, з високим інтелектуальним рівнем. Дивує тільки одне – на стіл переговорів ставлять garnu butylochku горілки й запрошують випити. Ніде у світі більше так не роб­лять. Але мені подобається цей стиль. Батько казав: "Ніколи не май діла з тим, із ким не випив чарки".

У Києві прекрасно оновили стадіон "Олімпійський". Але спробуйте провести там шоу зараз, узимку. Snig і холод, як у Sybir. Нема накриття. Кажете, є Палац спорту? Але це не рівень. Гляньте на Білорусь, бідну країну порівняно з Україною. У меншому за Київ Мінську – чудовий Палац спорту, збудований два роки тому. А чому? Бо Лукашенко – фанат хокею. Пощастило.

 

Що я змінив би в Україні поза шоу­бізнесом? Якість поїздів! Якось їхав з Івано­Франківська до Києва в СВ. Я потрапив у banya. Такої спеки не відчував ніколи в житті! Відкрити вікна неможливо – їх зачинено наглухо. І якщо це люкс – не можу уявити, як у гірших вагонах. Я би й шкіру з себе там зняв, якби міг. ­Поспав у своєму купе з півгодини, а тоді вийшов у туалет – бо це єдине прохолодне місце у вагоні. А потім до мене підійшла провідниця й спитала: "Хочеш чаю?" Вона бачила, що в мене з кінчика носа крапає піт, і пропонувала гарячий чай!

Поїздка в українське село для мене, наче "Диснейленд". Я люблю маленькі хати з глини, печі, куди потрібно засовувати дрова. Птахи скрізь літають. Це як dacha для мене. У мене в Канаді теж така є – посеред лісу, з піччю. От тільки там є туалет зі змивом, душ. Я люблю українське село, тільки дайте мені нормальний туалет.

Моя дружина родом із Сум. 1999­го Леся працювала в Ощадбанку й приїхала на кілька днів на курси до Києва. Я теж був у Києві, мав поміняти долари на гривні. Зайшов у відділення, а там ходила вона. Bomba! Я в житті не бачив нічого настільки красивого. І вирішив: зараз або ніколи. При тому, що знав українською лише кілька фраз: "Добрий день", "Як там?", "Сідай". Спитав її, чи говорить англійською. Трішки. Усе ж якось ми порозумілися. Пішли на каву. Тоді спілкувались електронною поштою, поїхали разом на вікенд до Львова. І за кілька місяців одружилися. Я не міг чекати.

У Сумах була лише одна церква Київського патріархату. А я не міг собі уявити шлюб у російській церкві. Тож ми обрали ту церкву й зробили все в українському стилі – з народним хором, у строї. Леся не була впевнена, що її друзі це зрозуміють. Мовляв, дивно це все, козаки й усе таке – краще б нормальне сучасне весілля. Але коли дійшло до церемонії, всі були в захваті.

Їхав недавно Хрещатиком у таксі повз пам'ятник Леніну. Зі мною – друг із діаспори. Кажу йому: "­Слухай, не можу повірити. Якого біса цей мужик робить на центральній вулиці країни?" Таксист – типовий пост­радянський чоловік – обурився: "Чого ви, іноземці, приїздите в мою країну й намагаєтесь змінити нашу історію? Ленін – частина нашої історії". "Ви правий, – кажу. – І оскільки ви правий, я вибачаюся. Але можна питання? Ви добре знаєте Київ?" – "Так, я працюю таксистом вісім років". – "То відвезіть мене до дач Мазепи". – "Нема таких". – "А вони існують. І де ж ваша історія?" Таксист замовк, зрозумівши, що вогнем вогонь не побореш.

Для мене визначення успіху дуже просте. Babky. Я в бізнесі лише для того, щоб заробляти гроші. Дехто каже: "Я роблю це заради щасливих облич у глядацькому залі". Окей. Але коли я привожу до Києва Крістіну Аґілеру й на неї розкуповують усі квитки – то радію саме через це. А усмішкам нехай радіє Крістіна.

записали: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Антон СЕМИЖЕНКО, фото: Наталя ЧУБЕНКО

×