"Сьогодні у вас є спогади з…" – пише Facebook. Точно, є. Якась річниця презентації в "Купідоні". Ось і фото зрина.

Рука мимохіть тягнеться до презентованого тоді роману. Розкрилося навмання: "Скидан тричі сидів у радянських таборах, причому й за статтями, і за трибом життя в зоні, будучи ніби сполучною ланкою між політичними в'язнями й кримінальними". Прототип теж в очу´. Стоїть біля Бессарабки в чорному шкіряному капелюсі, вітер ворушить полами шкіряного ж пальта. Довгого, як казали про такі в нас на посьолку, "в пол".

А текст веде далі: "Ким є людина, 18-річний хлопець, що заходить до макіївської ощадкаси й, вийнявши з-під поли короткоствольного автомата, дає чергу в стелю, а потім, переступивши через розпластаних відвідувачів, виходить із грішми, з торбою грошей, експропрійованих для партійних потреб? Не КПРС, звісно". Такий ось персонаж. І прототип. Його зовнішність збігалася з біографією. Це все, що можна сказати, довго не живописуючи зморщок, мужньо проораних по щоках. Чи класичної горбинки на різьб­леному козацькому носі. Україномовний вусатий Джеймс Бонд.

Ми тоді пішли на одну зустріч. Пан Петро, назвемо його так, замірявся будувати готель у самому середмісті. Планував залучити в це діло пристойні інвестиції – свої та знайомців-бізнесменів із діаспори. Він міг собі це дозволити. Повернувшись із США, де жив із десяток років після звільнення, у новій Україні взявся до бізнесу. Діамантового бізнесу. Після брифінгу, сидячи в "Енеї", він розповідав про свою одіссею. Про зустріч із президентом Рейганом, завдяки наполяганням якого й вирвався з табору. Про сина, збитого автом на хіднику, в чому вбачав руку "контори". Про задум створити могутній світовий український банк, саме український. А "камінці", висипані з чорного оксамитового мішечка на долоню, мерехтіли колючим зблиском.

Всесвіт пронизаний вібраціями. Хвилі від тих коливань іноді можна вчути. Пізніше, пишучи роман і дійшовши до майже детективного сюжету зі Скиданом, я почав відчувати наростаюче сум'яття. Все пояснив Google. Виявляється, рік тому, день у день, пан Петро помер. Я про це не знав, шляхи наші давно розійшлися. Як і про те, що він якийсь час жив у Конго, одружився з африканкою і навіть обзавівся з нею трьома дітьми. З алмазами не склалося, і, як писалося в мережі, пан Петро повернувся в Україну, навіть не маючи грошей оплатити операцію на серці. Жменька рідновірів та африканців поховали його в Конотопі, на малій батьківщині. В тому Конотопі я колись був із паном Петром. Він балотувався в народні депутати й попрохав зробити сюжет на радіо. Верталися вночі, його мерседесом. Як зараз бачу: гордовитий профіль темніє при кермі. Іноді у світлі зустрічних фар око зблискує і вкруг капелюха ворушиться діамантовий дим. В нього таки щось було

від Шона Коннері, в пана Петра.

Іноді я проходжу через "Метроград", ковзаю поглядом, шукаючи вивіску "Метал&Камінь". Там зараз щось інше, від крамниці немає й знаку. Згадується й сам пан Петро, зрідка пробивається крізь суєту, й тоді, бува, ворухнеться задавнене садно. Щось про те, що не мали б так безслідно відпускатися в небуття такі люди, ронятися, як лист

із дерева. А потім знову все змазується реальністю

×