Потяг за розкладом

У думці спливли слова анекдоту. Давнього, ще радянського, бо й як йому було не спливти. За останній місяць я вкотре мав справу із залізницею і весь час залізничний торт вінчала та сама вишенька – запізнення потяга. Цього разу – теж, про що свідчили електронне табло й дикторські оголошення. Лишалося тамувати внутрішні нецензуровані монологи та ковзати поглядом по кількох моніторах під вокзальним склепінням. "Велике будівництво від президента" – знакував підпис до кадрів. Мигтіли шпалоукладники, інтерсітівські потяги мчали вдалину, в їхніх комфортабельних салонах брижили чола якісь молодцюваті владоможці в помаранчевих краватках, а на пероні гарцювали парадом дівчатка в гусарських ківерах, чи то проводжаючи, чи зустрічаючи високе начальство.

Тим часом вокзальні оголошення повертали в реальність. "Потяг Херсон – Київ запізнюється на 15 хвилин". "Орієнтовний час запізнення потяга Рахів – Київ…" Запізнювалися Чернігів і Одеса, Харків і Львів, Франківськ і Кропивницький. Мій, звичайно, теж. Ще слава Богу, що лиш на 25 хвилин, а не зостався на ніч десь у безіменних полях. Диктор оголошував чергову затримку, а мені відлунило вже згаданим анекдотом про сигнали точного часу на радянському радіо: "В Москвє – 15 часоф. В Ашхабадє – 17, в Карагандє – 18, во Владівостокє – 22, в Петропавловскє-Камчатском – полночь. І такой бардак – по всєй странє!" – резюмував анекдотний оповідач-дотепник.

Здавалося б, нічого страшного, ну подумаєш, запізнення. Диктор умиротворювально жебонів, завихрювалися екранні успіхи, народ снував. Проте у звичну вокзальну акустику впліталося ще щось. Притлумлене, але щораз більше. Таке враження, що раптом стало чутно, як обертаються геть проіржавілі коліщатка управлінської системи. Поторохкує розбалансована державна машина, мчить хаотизованим простором, похрустує, потріскує, гублячи деталі й цілі вузли. Попри екранні лощені успіхи, летять під укіс усі "оптимізації" й "модернізації", адже деінде вже провалюється підлога і зносить дах. Можливо, опівночі потяг перетвориться на гарбуз, а головний керманич-машиніст – на пацюка. Хтозна.

Втім, я до півночі не достояв. Очікуваний потяг прибув трохи раніше. Активно висловлювати претензії провідникові я теж не став. Що з нього взяти? Треба б говорити з іншими – з отими державними оптимістами. Хоча вони ще більше не люблять відповідати на запитання. Крутійствують, маніпулюють, мелють сім мішків гречаної вовни. І норовлять якнайшвидше прошмигнути як не в "Мерседес", то у вертоліт.