Коврай

Жодних філософій. Усе просто: городина, молоко, сир, м'ясо, іноді сало або підчеревина. Це те, що я впродовж років купую у двох дядьків, старшого й молодшого. Кожного четверга з'являється їхній фургончик-рефрижератор при самому краю Троєщини, біля СТО. На саморобній ятці розкладають привезене. Товар якісний, дядьки привітні й недріб'язкові. Усміхаються, гомонять, але не запопадливі, гідно водять гайдамацькими головами. У старшого ще й вуса ворушаться під носом із горбинкою. Притому соковита мова, з якої не перескакують, підлаштовуючись під деяких, аж занадто "карєнних" покупців. Симпатичні дядьки, колоритні. Я їх ще на ярмарку виокремив.

Колориту додала й назва їхнього села на Черкащині – Коврай. Щось палянично-тепле й цупке, мов кураїна. Як уже там насправді, я не уявляв. Обидва ковраївці лиш усміхалися. "У нас харашо, – ділився старший. – Річка є, Ковраєць". "А ми ще й пиво почали варити, – додавав практичніший молодший. – Ось привезем на слідуючий раз". Пива я взяв, справді смачне, не згірш за німецьке. А про село прочитав таки у Вікіпедії. Воно виявилося старим, як я й думав, засноване переяславським полковником Степаном Томарою, що купив ці землі у Гельмязівської козацької сотні. А ще там якийсь час жив Сковорода і навіть написав низку віршів до свого "Саду божественних пісень". Спитав потім про це у продавців-ковраївців, вони статечно покивали. Але детальніше поговорити нагоди не випадало – коло ятки майже завжди завізно.

Аж раптом – захопливий допис знайомої у фейсбуку. Про Коврай! Якось її туди занесло. Виявляється, Сковорода там не просто жив, а затримався найдовше з усіх своїх мандрів – на п'ять років. Був гувернером поміщицького сина, Василя Томари, з яким у Григорія Савича складалося спочатку непросто, а ще складніше з його батьком, але все завершилося благополучно. І саме в Ковраї наснився філософу знаковий сон, який вплинув на вибір стилю життя: мандрівна аскетика, євангельська безтурботність. Справжнє оповідання про все це написала моя знайома. Може, гени далися взнаки, бо вона – донька славного кобзаря й письменника, та ще й журналістка за фахом. А може, й справді той Коврай такий дивовижний. "Тут просто добре – в будь-якому місці" – значилося під одним із фото. Світлин було багато. Там і груша у старезнім парку, і таріль із панського маєтку в руках директорки школи, і мед із Кравцевої гори, і ще дещо.

Мої четвергові знайомці фейсбук-допис схвалили. Впізнавали краєвиди, промінилися на директорку з таріллю. "Люда, моя однокласниця, – довірчо поділився старший. "А моя вчителька, – докинув молодший. – Хоча спочатку в нас не складалося". Раділа й авторка допису, з котрою я поділився своєю опосередкованою ковраївською причетністю. "Це фантастика! – відгукнулася вона. – От щось Григорій Савич цим хоче вам сказати!" Я вагався: "А чому саме мені? Може, тобі, може – тим дядькам? Скажімо, щоб робили мені скидку на дари ковраївських ланів". "Ну, вибачте, – месенджерово усміхалася знайома. – Щоб таким кандибобером той Коврай дістався вас на Троєщині – то неспроста!"

Мабуть, справді. Доведеться їхати.