Г-Г-Г

Світ міняє шкіру. Я це зрозумів десь із чверть віку тому, коли з FM-радіостанції в машині почув рекламний слоган. Вони тоді вже добре ввійшли в силу, навіть надокучили. "Хапьор-інвєст – атлічная кампанія! Ат другіх!", "Ой, топсервіс, ой топсервіс, люди тут хороші!" – ще й зараз пам'ятаю.

Але цей вирізнявся серед уже звичних. Голосом та інтонацією мого знайомця, тричі судимого рецидивіста Супи, невидимий декламатор вальяжно басував-похрипував: "Пєтя ідьот на мітінг!" Що так можна було рекламувати, не уявляю. Може, то звалося соціальним проєктом, чи якось ще. Та й не суть. Головне, що актор через паузу знову ж таки, як Супчик, видихав: "А Мітя – ідьот на пєтінг! Хга-га-га-га-га!" Я тоді аж роззирнувся інстинктивно. Це був його гумор, Супа-стайл. З тією тільки різницею, що Супруненко проговорював подібне, синіючи татуйованою спиною десь біля під'їзду. А тут – радіоголос на всю країну. Узброївшись кримінальним тоном, низ обивательського світу, його стилістика й естетика роззиралися й скалили зуби на стратегічному просторі.

Пройшло пару десятиліть, і установки понятійних людей опанували початкові класи і коридори МЗС. А вульгарність слоганів доби хвацьких 1990-х, порівняно з угаром пошлості, яку несе нинішня реальність, здається пуком немовляти. Під пошлістю маю на увазі не якусь вульгарну сексуальність, не оголене "сраченя" чи там масний анекдот. Навіть не парламентаріїв, що під час сесій плутають кнопки для голосування з власними геніталіями. Пошлість – хай по-російськи, бо так точніше – так ось, вона багатовимірна. Це триб життя суспільства, стан душі. Вона квітне, де хоче, без розбору – в модних книжках та спектаклях і прокурених маршрутках, у розмовах, що клубочаться між ринкових яток і в записах із прем'єрських прослушок. Ну і телебачення, певна річ. Хоч дехто і стверджує, що ТБ – суцільна архаїка, на противагу інтернету, але саме воно поки що творить нинішні міфи, порядок денний і взагалі – реальність. Таку, що іноді здається, ніби втілився в життя перфоманс 1970-х від Френка Заппи, з прямою трубою від унітаза до телевізора. Ще й на додачу труба в якомусь місці потекла – і шльопати по кісточки в лайні змушені всі, без розбору.

Пошлість, як писав класик, це не лише неприкрита бездарність, а підробна значимість, підробні краса, розум, привабливість. І в культурі від підробок, здається, особливо непродихно. "Професійні жеманники з голови до п'ят" тулять свою продукцію, замішану на фальші й шахрайстві. Коли навіть драма, нібито пристрасть і буцімто страждання можуть стати і стають "ринковою і дуже успішною історією". Прізвища називати немає жодного сенсу. Яка різниця, хто в цій божевільні вважає себе "шістнадцятим томом Наукового енциклопедичного словника Отто", як у Гашековому романі про хвацького Швейка. Головне, що "можна кричати, ревіти, співати, плакати, бекати, вищати, стрибати… або лізти на стіну і ніхто до вас не підійде і не скаже: "Цього не можна робити, це, пане, непристойно, адже ви культурна людина".

Ніхто не підійде, бо всі вже давно пішли. Хто на мітинг, хто на петінг, а хто й ще далі. Г-г-г