Іноді сповідаюся. Ну, буває. Справа це інтимна, та й чужі гріхи нікому не цікаві, тож не буду розводитися. Так історично склалося, та й по всьому. Можна взагалі здивуватися: ну який, перепрошую, Бог чи там віра посеред уповільненої брежнєвської епохи, коли Ленін, БАМ, комсомол і весна, а на запилених площинах району Божий лик міг проступити хіба зі спин і передпліч, витатуйований десь під третю ходку? Але, повторюю, так історично склалося, і зараз не про те. Як і не про обрядово-організаційний бік питання: ну там, який патріархат кошерніший, яка конфесія правильніша. Ходжу, куди ходжу. Іноді зовсім випадаю з літургійного простору, думаючи казна-що, доводячи комусь земному свою не менш земну правоту, обтяпуючи подумки всякі суєтні дєлішки. Виписую на папірець гріхи, щоб через якийсь час почати все спочатку. Але є один момент із каяттям, про який можна повідати. Хоча б тому, що не вважаю його за гріх. Священику теж так пояснив.

Річ у тому, що віддавна пропускаю повз вуха літургійні молитви за патріарха. Того, що Московський і Всєя Русі. Особливо за теперішнього, громадянина Гундяєва. Але то вчора. Сьогодні ж, коли русскій чєловєк, припершись на Донбас із чебоксар і костомукш, постає там, як гордо зазначають російські ж публіцисти, в усій іконописній красі, тобто з ПЗРК і гранатометом у руках, а церковна й воцерковльонная Росія гуде про божественну сутність імперії, про вінценосного русскава хазяїна, третьоримську Москву, то, відповідно, і все російське державно-одержиме православіє сприймається чимось на зразок секти. Незрозумілої організації, що уткнувши носи в бороди, як у балаклави, твердить дорогі їй мантри про "кримнаш", "танкіназапад" і "трієдінийнарод". Власне, хай твердить. За їхніми порєбриками – своя особлива цивілізація чобота й кадила, ряси й системи "Град", але до чого тут українці? У світлі нинішніх реалій сама назва Українська православна церква Московського патріархату провалюється у смислову лакуну. Це вже не досадна недопрацьовка, тамована надіями на тимчасовість. Це вже оксюморон. Гарячий сніг.

Так, є канонічність, є складна консервативна структура, підперта догматами і церковними правилами, що створювалися віками і якимось закликом-наскоком, гаслом "Геть від Москви!" щось не змінити. Та й не потрібно наскоком. Але й трансформації в церкві народжуються не з ініціативи Бога, а в результаті імпульсу, що йде від людей. Про московські соболині шкурки в долі українського православ'я вже казано-переказано. Є й свіжіші приклади. Варто було президентові Ющенку зініціювати лише натяк на зближення УПЦ МП зі Вселенським Патріархатом, як тут же відбулися незримі "імпульси" з Кремля, в результаті яких процес інтеграції до православного ЄСу було заблоковано, а група спецслужбістів РФ відкрито нагороджена за важливу константинопольську спецоперацію. І пізніших прикладів вистачає. Зрештою, розмови про канонічність – це для лохуватої України, до якої Москва цю горезвісну "канонічність" застосовує, ніби маніпулятивний фокус, ніби якийсь газовий вентиль: хочу – перекрию, і не буде у вас благодаті, а схочу – дам, і вона зафонтанує по трубі десь аж з-під Нерюнгрі.

Ну, таке ось. На мої розмисли про московського предстоятеля, зітхнувши, святий отець порадив критичніше приглядатися до себе. Що тут заперечити? А ось у відповідь на гарячковий монолог про потребу помісної православної церкви, про надважливість цього питання батюшка лише щось нерозбірливо гмикнув. Засуджувати цю невиразність не беруся, але й прийняти – теж, кажу, як на сповіді

×