"Жінка - не людина, і чоловік - не людина, а разом - оце людина"

 

Жінка - не людина, і чоловік - не людина, а разом - оце людина.

Зараз Катерин, як у Шевченка, безліч. А в ополонки ніхто не стрибає.

Після війни ми жили в київській квартирі племінника (батька? матері?). Вся родина тіснилася в коридорі. На ліжку спали батько з матір"ю, на козлах фізкультурних - ми з сестрою, дошками підпиралися. Народився брат - його на столі в ночвах прилаштували. А в закуточку за шафою тримали телятко.

1950 року на бульварі Шевченка отримали кімнату в комуналці - аж 30 метрів! Батько з приятелями раз на рік купував кабана і в підвалі його смалив. Великий міський будинок був як село. Усі їли разом і всім ділилися.

Ми з молодшою сестрою пішли якось на день народження до нашої подружки. Сестра подарувала їй чашечку з блюдцем - тоді це всі діти дарували. А наступного дня прийшла до тієї дівчинки й каже: "Дай назад мою чашечку з блюдцем. Уже ж закінчився день народження".

6-річною я йшла в дитячий садок, задивилася на собаку - і провалилася в каналізаційний люк. Якось по скобах вилізла звідти, нічого не зламала. Але переляк такий був, що говорити не могла (скільки часу?).

Любила малою гнізда вити. Взяла ряднину й полізла в нових туфлях на вишню. Упала, тече кров, і я вирішила, що вмираю. Лягла на стежці, склала руки й приготувалася до смерті. Чекаю, чекаю, чекаю - не дочекалася, встала й пішла.

Ми з сестрою дуже хотіли ляльку-пупсика. Покладали надії на вагітну маму. Коли вона народила брата, то ми вдвох ходили біля пологового будинку, плювалися й казали: "Нащо нам братик? Нам треба сестричку, щоб одягати її в суконьки". Бо іграшок не мали.

Солісткою дитячого ансамблю стала через образу. Спочатку просто танцювала в ансамблі Київського палацу піонерів. Улітку репетирували у спортивному залі, а вікна були відкриті навстіж. Я мокра. Застудилася, лежу хвора. Підходить до мене керівник Зінаїда Федорівна й каже: "Раєчко, ти така хвороблива. Навіщо тобі танцювати? Краще малюй". Я ніч проридала. А на ранок придивилася, як наш баяніст Юра крутить головою, як індуси. Говорить: "Дуже просто. Подивися на це плече, і тягни голову сюди". Я так потягала, і стала солісткою. Спасибі Зінаїді Федорівні. Дуже часто люди, які подають нам руку, не можуть допомогти так, як ті, що просто вріжуть.

Краса для мене - це природа.

Мавку 18-річною зіграла переконливо, бо присвятила її першому коханню. Закохалася у восьмому класі в хлопчика, який ??прийшов?? у дев"ятий. Бігла в школу, щоб його на нього подивитися, чекала перерви, щоб його бачити. Якщо проходив повз мене, я вмирала. Коли він закінчив школу, дізналася його телефон, наважилася подзвонити. Тиждень ходили по місту. Звичайно, в очі не дивилися одне одному, навіть за руки не трималися - просто ходили поруч, абалдєвшиє. Я тоді ще взула нові туфельки. Отакі волдирі на ногах! Не чую їх. У парку Шевченка сіли на лавочці, він узяв мою косу і почав плести. Я не дивлюся на нього. І раптом нахилився до мене. Я вирішила, що хоче щось сказати. Обернулась, а він опустив свої сірі очі... Потім простити собі не могла, що він мене так і не поцілував у щоку.

Згодом він потрапив у якусь компанію, хтось там когось підрізав, їх тягали в міліцію. І він мені каже: "Ти така, а я - такий". Різні тобто. Його дядько забрав до Москви, я ж зіграла Мавку. Він розбудив мою душу.

Другій великій любові я присвятила все життя. Усі інші свої ролі. Завдяки цій людині, можливо, я і стала актрисою. Його вже немає понад 20 років. А перше кохання живий, слава Богу.

Народжувати мені дуже сподобалося. Хоча муки були страшенні. Кричала! Кулаки кусала, косу закушувала. А коли народила, думаю: якби в мене була інша професія, робила б це щороку. Потрясаючий стан.

Ночами не могла й прилягти. Мама каже: "Ну давай, турляй його до мене". Я легенько штовхну колиску, і доки він до матері докотиться, уже сплю. Син називав себе "Пася-Пальо", бо ми зверталися до нього - Паша, Павло. Коли сонце сідало, він біг із-під мосту: "Сонецко, поцекай! Я іду!"

Наш тато пожив із нами недовго. Півтора року було Павлові, коли ми розлучилися. Талановита дуже людина, вчився на режисурі. Але де горілка, там нічого не вийде. Коли Лесь Сердюк розлучився, жив певний час у нас, і кожен день два місяці вони з чоловіком пиячили.

Із Ліною Костенко не дуже натоваришуєш: у неї ніколи немає часу. Могутня. Такий стовп. Торік на її день народження, 19 березня, я принесла жайворонків із запеченими всередині записочками. Вона витягла записку: "Твою роботу за тебе ніхто не зробить". Сказала: "Усе, жодних ювілеїв. Я пішла працювати".

Страх - це хвороба.

Зараз усе дуже швидко відбувається. Нічого чекати не треба. Зробив - і бачиш результат.

Стараюся жити сьогоднішнім днем. Це уповільнює час.

Я не боюся вікових ролей. І що старша, то цікавіше. Бо в мене від природи кураж.

Буває, втомлюся і сумую. Тоді мене дуже живлять компліменти

Буває, втомлюся і сумую. Тоді мене дуже живлять компліменти.

Англійці йдуть не попрощавшись, а євреї прощаються - і не йдуть.

Смерті немає - є перехід. Людина народжується у величезних муках - тільки маленький комочок може це витримати. І помирає так само нелегко. Тіла не шкода: без духу воно не має значення. Коли помирав батько Алли Горської від страшної хвороби, я дивилася на цього кремезного чоловіка і розуміла - йому треба змінити тіло. Воно вже заважає душі.

Недавно пішов мій друг Юра Іллєнко. Перед самою смертю каже дітям: "Підніміть мене. Я хочу померти стоячи. Хочу побачити, хто мене зустріне".

Сильні ті, хто не любить. А ті, хто любить, вразливі, вони частіше поступаються.

Мама моя завжди казала: "Прийшов - харашо, а не прийшов - ще лучче".

Через 20 років коханий сказав: "Я тебе ніколи не зрадив". Хоча я знаю - романів там було ого-го. "Я не міг радіти життю, якщо тебе не було поруч". Це треба було мені почути в кінці життя?

Актор може ввійти в роль і назавжди в ній залишитися, втратити себе. Тому  відмовилася грати медсестру в "Польоті над гніздом зозулі" за Кеном Кізі. Три театри давали цю виставу. Я в усіх репетиціях брала участь. А на прем"єру не вийшла. Ада Роговцева виконала цю роль.

Люблю цілий день повалятися на траві. Схід сонця зустріти в одному селі, а захід - у другому. Вчора так було.

Із Барселони в Гранаду 7 годин Андалусією їхали. І я відчула, наче повернулася додому. Все було пізнаване: ландшафт, маслини, величезний південний місяць. А найстрашніше - це запахи: вони розривали душу. Всю дорогу читала Лорку й плакала. Я відчуваю себе іспанкою.

Мене хлібом не годуй - дай зіграти божевільну.

Якось у Мопассана спитали: "Ну чого ви все пишете про повій? Пишіть про порядних жінок". Він каже: "У порядних нема біографії".

Образи так глибоко в людях, що чіпляються за слабкий орган і провокують хворобу.

Коли садиш на дачі огірок, зернину спершу треба потримати в роті, щоби передати їй свою інформацію.

Цибулина, пучок селери, пучок петрушки, 3 літри води - і варю годину. А потім кілька днів п"ю тільки цю юшку. Тану на очах. По-новому відчуваю смак хліба. Їм потім сир, мед, горішки.

Ролан Биков бив мене 18 дублів, протягом двох днів. У "Комісарі" ми грали єврейське подружжя. У мене вже місця живого на тілі не було. Так бив, що я вилітала з кадру, і тому поставили дві камери, щоб я хоч в одній залишилася. Потім на колінах просив пробачення.

×