Подвійна окупація

Почну з аналогії. У фільмі Спілберґа "Мюнхен" показана реакція ізраїльських спецслужб на вбивство ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх 1972 року. Герой стрічки очолює антитерористичну групу, що має помститися й знищити всіх організаторів і винуватців цієї акції. Однак у ході контракції гинуть не лише терористи - гинуть люди, які не мали до терору жодного відношення. Замучений сумлінням та страхом за долю своєї сім'ї, герой кидає роботу й осідає в Нью-Йорку. У фінальній сцені до нього приїжджає співробітник ізраїльських спецслужб умовити повернутися. Після того як розмова закінчується нічим й обоє розходяться назавжди, об'єктив кінокамери піднімається вище рівня вулиці, і в кадр потрапляє Всесвітній центр торгівлі - зловісний символ 11 вересня 2001 року.

Спілберґа звинуватили в тому, що він прирівняв ізраїльські спецслужби до арабських терористів. Сіоністська організація США навіть закликала до бойкоту фільму. У ході обговорення історики, однак, нагадали, що в декількох ізраїльських операціях ішлося не про випадкові побічні жертви, а про свідоме винищення мирного арабського населення. Мотивом був холодний розрахунок: хвиля насильства провокує екстремізм і зменшує шанс для компромісу. За таких обставин палестинська проблема перестає бути політичним питанням, а стає питанням боротьби з тероризмом.

Шломо Авінері колись написав, наскільки сучасна ізраїльська політика закорінена в політичні традиції Східної Європи. Маніпулювання екстремізмом не є ізраїльським чи єврейським винаходом. Нагадаю: міжвоєнний тероризм Організації Українських Націоналістів своїм вістрям був спрямований не проти поляків, росіян чи євреїв, а проти українців. Особливо тих, хто виступав за польсько-українське примирення. Є серйозні підстави припускати, що декілька з цих акцій планувалися не де-небудь і не ким-небудь, а сталінськими спецслужбами в Кремлі. Більшовицька Москва як вогню боялася повторення воєнного союзу Пілсудського й Петлюри з 1920 року - особливо в той час, коли селянство УРСР масово боролося проти насильної колективізації.

Янукович і Тягнибок виглядають динозаврами. А їхня влада - хоча й сумним, та все ж таким коротким непорозумінням

Ці історичні паралелі приходять до голови, коли думаєш про недавні вибори. Там є двоє головних переможців: "регіонали" по всій Україні та "Свобода" в Галичині. Поразка центру зводить багатий український політичний ландшафт до вузького вибору: або - або. Ті, в кого є доступ до владних секретів, розказують: ідеться не про короткострокову політичну вигоду. Ідеться про репетицію майбутніх президентських виборів 2015 року, де головними суперниками мають стати Янукович і Тягнибок, з очевидним і легко прогнозованим результатом. Подібно до фіналу президентських виборів 1999-го, коли головним суперником Кучми був Симоненко.

Програє в такій ситуації не лише політичний центр - програє уся країна. У першу чергу її україномовна частина. Бо за таких обставин усе україномовне автоматично зводиться до прихильників Тягибока та Фаріон. У свою чергу, це виправдовує витіснення української мови з публічної сфери: для чого панькатися з культурою, за якою стоїть такий собі український ХАМАС?

Найбільше мені шкода моєї рідної Галичини й мого рідного Львова. Цей край і це місто переживали найсвітліші сторінки своєї історії, коли їхній вплив виходив за межі Збруча й навіть України, як у 1989-1991-ті та 2004 роках. Тепер же вони будуть під подвійною окупацією: "регіоналів" по всій Україні та "Свободи" у своєму рідному краї. Одним словом: готуймося до життя в умовах, які нагадуватимуть життя палестинців у Секторі Гази.

Утім, є одна річ, яка заспокоює. Коли ходиш центром Львова, бачиш молодь, котра сидить із комп'ютерами в кав'ярнях, численних туристів, які розмовляють різними мовами. Слідкуєш за розвитком Українського Католицького Університету - і бачиш місто та пружну культуру, яку неможливо підпорядкувати чи окупувати.

Так само не можна було окупувати на довшу мету Краків, Будапешт, Прагу, Вільнюс чи Відень. Якщо краса рятує світ, то краса таких міст не дає їхньому населенню остаточно спідлитися чи спримітизуватися. У цій культурі Янукович і Тягнибок виглядають динозаврами. А їхня влада - хоча й сумним, та все ж таким коротким непорозумінням.