Опозиційні мітинги "за мову" стратегічно ні на що не впливають

 

Україні треба орієнтуватися насамперед на досвід Сполучених Штатів Америки, а не країн Євросоюзу – вважає правознавець і політолог Всеволод Речицький

Як ви оцінюєте "мовний закон" Ківалова–Колесніченка, який Верховна Рада в другому читанні проголосувала 3 липня?

– Я – правознавець, тому мені треба говорити передусім про те, скільки людей було в залі Верховної Ради. За моєю інформацією, не більше 80 чоловік, які вирішили принципи мовної політики для 45­-мільйонного народу. А на табло показало 248 "за". Це – класичний привід для оскарження закону в Конституційному суді та подальшого його скасування. ­Закони мають ухвалюватись у стандартній процедурі, якщо ж ні – то закон не повинен визнаватися конституційним. Тим більше, недавно КС скасував політреформу через порушення процедури її ухвалення. Оскільки можна було скасувати цілу конституційну реформу, то скасування одного закону виглядає набагато простіше. Правда, рано говорити про закон, бо він ще не підписаний ні спікером, ні президентом.

Що змінить цей закон?

– Не можна просунути мову завдяки законам. Можна заборонити якусь мову, а просунути дуже важко. Культура не регулюється законами. Наші політики вирішили зайти на мінне поле.

Чому ж вони туди зайшли?

– Причини – політичні. Вони борються за виборців і хочуть активізувати свій електорат. Спочатку активізовують чужий через провокації, щоб їхній ­знову проголосував за них. Хочуть, щоб їхні ­противники реанімували їхніх прихильників. Ціль одна – гонитва за голосами. ­Те, що закон суперечить інтересам більшості населення України, не важливо, бо парламентську більшість "Регіони" наберуть ­через мажоритарку. Для них головне – зберегти свій залізобетонний електорат, а комуністам треба подолати 5­-відсотковий бар'єр. Їм потрібна абсолютно формальна і символічна перемога. Мовна політика "регіоналів" цікавить найменше.

Із "регіоналами" і комуністами зрозуміло. Як пояснити відставку спікера Володимира Литвина?

– Литвин поводиться так, бо до наступного парламенту йому треба обиратися на україномовній Житомирщині. Він – сильний політик, і може всю ситуацію перехилити на свою користь – змусити більшість переробляти закон і йти до якогось компромісу.

Президент може не підписати закон?

– У короткостроковій перспективі все залежить від суспільства. Якщо протестні ­акції наростатимуть, якщо люди демонструватимуть своє "фе", то президент може тягнути паузу. За Кучми багато законів лежали ­непідписані місяцями – і нічого страшного. Це, звісно, порушення Конституції, але хто ж його покарає?

Що Янукович ще може зробити?

– Накласти вето. Можна причепитися до якихось дрібниць, а можна – розкритикувати по суті. Можна зіслатися на протестувальників та голодуючих і сказати, що закон дестабілізує країну. Якщо по уму, то йому логічно поводитися так, наче він над сутичкою. Щоб подолати вето, треба 300 голосів. Зрозуміло, що їх не буде. Але це все виглядає нелогічно, бо ми бачили програму Януковича, де були слова про преференцію російській. Тому, якщо президент заветує закон "своїми руками" і на це не буде сильних юридичних та ­суспільно­політичних підстав, то втратить електорат.

Можливий достроковий розпуск Верховної Ради?

– Усі заяви про розпук виглядають дивно. Наприклад, Микола Томенко каже, що можна розпустити Верховну Раду на основі політичного компромісу. З точки зору закону – це дурниця. Причина може бути одна – депутати 30 днів не виходять на роботу. Іншого способу не існує.

Який був би найраціональніший крок для президента?

– Він міг би попрацювати зі своєю партією. Частина "регіоналів" відкликали ­голоси. За бажання їхня кількість може збільшитися. Так можна ситуацію розсмоктати ізсередини. Причепитися до формальностей, наголосити на незаконності процедури, але не відмовлятися від ­самої ідеї закону. Це треба робити кулуарно. ­Однак тут є одне дуже велике "але". Якби таке кулуарне розсмоктування закону було з боку Банкової, то голова Верховної Ради не заявляв би про відставку. Якщо такий ­політичний важковаговик, як Володимир Литвин ­пішов аж на відставку, то значить – він реально відчув: Янукович закон підпише.

Який в опозиції є простір для дій?

– Вони зробили політичний крок – перестали ходити в парламент. Добре це чи погано – не знаю, усе залежить від того, що задумали. Коли опозиція не ходить на роботу, то хай і гроші не отримує.

Правильна юридична дія – зібрати підписи 45 депутатів і подати в Конституційний суд щодо невизнання результатів голосування. Не в Україні це було б залізною причиною для неухвалення закону. Але в нас усім наплювати на процесуальне право. Адже якщо скасують цей закон, то логічно скасовувати і багато інших.

Опозиційні мітинги впливають на центри прийняття рішень?

– Тактично – так. Але стратегічно це ні на що не впливає. Тим більше, мітингу­вальників очолює псевдоопозиція. Є в парламенті декілька десятків чоловік, але ­реально в опозиції до влади – тільки суспільство. Нинішня опозиція хоче бути на місці теперішньої влади, а не змінювати цю державу. Якби вони були у владі, то з реформами було б те саме, що зараз. У нас усі впливи на економіку спрямовані не на створення, а на розподіл чи перерозподіл. Опозиція просто думає, що вона ­краще розподіляла б бюджетні кошти. І влада, й опозиція не вірять у людей, які їх обирають. Вони вважають нас не здатними на щось більше, ніж отримування продуктових пакетів, очікування підвищення пенсії чи виплати Ощадбанку. Звідси їх невіра ні в свободу людини, ні в свободу бізнесу. Тому я не жалкую за тим, що опозиція не при владі.

"Мовне питання" актуальне для півторамільйонного Харкова?

– Я перебуваю у середовищі університетської інтелігенції. В університеті лекції та семінари проводяться українською, але на кафедрах між собою ми всі говоримо російською. Повсякденне життя переважно російськомовне.

Для більшості харків'ян ці всі політичні баталії виглядають, як чергова політична дурниця. Бо ми як говорили, так як ­хочемо, так і будемо говорити. І ніякі директиви та закони цього не змінять. Інша річ, коли мова йде про дітей. Російськомовні ­харків'яни віддають їх в україномовні ­школи. Бо знають: українська – ключ до вищої освіти. Зараз усе більше виникає потреба в англійській. Тому в майбутньому освічений харків'янин буде тримовний – як мінімум.

Крім україномовної вищої освіти, як ще можна просунути українську?

– У Харкові дуже хороші книжкові магазини. І якби зараз із полиць вилучили все російське і залишили тільки українське – була б регіональна трагедія. Російські перекладацькі потужності дуже сильні. Вони перекладають як світову попсу, так і досить рафіновані праці. Не всі ж у Харкові можуть читати Жана Бодріяра (французький соціолог­­-постмодерніст. – "Країна") французькою, а російські переклади – можуть. У Верховній Раді багато патріотів, а подбати про реальні інтереси україномовного видавничого бізнесу вони не хочуть чи не вміють. Для української це було б краще, ніж голодування чи щоденне повторення "Слава Україні" і "Героям Слава". Тому сила російської не в тому, що створюють російськомовні, а в перекладах. Російська залишається потужним каналом інформації про світ – як для технічних, так і для гуманітарних сфер. Не можемо ми його поки що замінити на англо­ чи україномовний доступ. У першому випадку не вистачає знавців англійської, в другому – не спроможні організуватися.

Чи може питання мови чи федералізації піти з політики?

– Українство повинно демонструвати суспільству свої фактичні переваги, а не формальні. Українські школи мають бути кращі за школи в Росії як технічно, так і за результатами учнів. Українські вузи мають бути на голову вищі за польські. Україно­мовні газети чи журнали змушені стати на сходинку якіснішими за російськомовні. Українське має бути великим у всіх значеннях – бо як маленьке і європейсько­­провінційне воно не виживе. Якщо українське стане великим, то пошириться не тільки на Харків, а далеко за межі ­наших кордонів. Зараз такого нема. Не можна ­боротися за щось українське, якщо воно не цікаве навіть тобі. Українське може піднятися тільки разом із підйомом ­енергії всього суспільства. Держава має діяти, але красиво. У нас не 1950 рік. Не через ­молот чи кувалду закону, а через податкові ­пільги, грантову підтримку громадських організацій, творчих спілок.

Як можна підняти суспільну енергію?

– Можна, наприклад, відправляти дітей вчитися в західні вузи. У Шанхайському університеті близько 90 відсотків викладачів навчалися в Європі чи США. А скільки відсотків викладачів якогось харківського вузу там навчалися? Якщо є, то одиниці. Це стосується й бізнесменів, топ­менеджерів, митців, будь­якої активної людини.

А ідея федералізації України?

– Багато політиків не боялися говорити про федералізацію – Драгоманов, Грушевський, Чорновіл. Але в нас трохи інша проблема. Ми ніби і скинули диктатуру Москви, але її централістську функцію заступив Київ. Сьогодні з регіонів забирають до центру більше грошей, ніж за комуністів. І це не залежить від того, який колір влади. У нас соціалістичний централізм змішаний із централізованою корупцією. Ступінь бюрократизації занадто високий. Така ж проблема й у європейців – але зі значно меншим рівнем корупції. Тому тут нам може пригодитися досвід США. Але: одна справа, коли про федералізацію каже професор Ярослав Грицак, а інша – російський політик. У першому випадку ми бачимо цікаву та корисну ідею, а у другому – курс на розкол України.

Федералізація сама по собі нічого не дасть. Потрібен комплекс реформ. Яка федералізація, коли Україна має проблеми зі спрощенням сплати податків, зі зручністю оформлення дозвільної документації на будівництво? Ми займаємо передостаннє місце в Європі, тобто 39 із 40, за валовим продуктом на людину. Якщо з цим апаратом розпочати федералізацію в теперішніх умовах, то буде – жах.

Тобто, нам правильніше вчитися в американців, а не у європейців?

– Хорошому вчитися треба в усіх. Американський конституціоналізм відрізняється від європейського тим, що свобода в ньому на першому місці. У європейському конституціоналізмі на першому місці – демократія. Тобто, якщо ви приносите в жертву демократії трошки свободи – це Західна Європа. Якщо ж ви педалюєте свободу і говорите, що вона – найважливіша цінність, тоді ви – американіст. Я думаю, нам треба звертати більше уваги на США, а не на країни Євросоюзу. У американців є суспільство з правилами, але без начальника. Ніякої персоніфікованої влади, людини, яка має нести відповідальність за все. Нам є чому тут повчитися.

×