Дмитро Табачник зробив нову заяву в старому дусі: мовляв, у Другій світовій війні, як і у війні Великій Вітчизняній, не було місця для третьої сили - бо все зводилося до протистояння між Німеччиною і СРСР. А тому Шухевич і Бандера були колабораціоністами.
Ані Бандера, ані Шухевич не є моїми героями. Однак правда історії мені дорожча. Вона змушує мене ставити міністрові незручні запитання. Якщо Бандера більшу частину "Великої Вітчизняної війни" відсидів у німецькому концтаборі, то чи означає це те, що - згідно з логікою Табачника - він був на боці Сталіна?! На чиєму боці воювали десятки тисяч польських офіцерів, страчених 1940 року в Катині? Куди в цій схемі поміщаються польські євреї, які навесні 1940 -го пробували всіма правдами й неправдами перебратися з радянського Львова в німецьку зону окупації?
Від цих незручних запитань можна відмахнутися відмовкою, що винятки не заперечують загального правила. Проблема, однак, полягає в тому, що кількість таких прикладів така велика, що вони самі творять правило. А правило це досить просте: із перспективи Варшави, Львова, Бреста - та навіть Києва й Мінська - війна 1939-1945 років виглядала інакше, аніж із Берліна й Москви. Це є перспектива пограниччя. А пограниччя завжди має свої власні правила і власну історію, відмінну і складнішу за ту, що пишуть чи яку святкують у великих центрах.
Адже не центр, а власне пограниччя, було головним воєнним театром. Коли німецькі війська дійшли до Москви, а радянські - до Берліна, вони мусили перейти територію між Берліном і Москвою, з усіма відповідними трагічними наслідками для місцевих народів: білорусів, кримських татар, білоруських, українських та польських євреїв, самих поляків, українців та інших. Правдоподібно, що ідея Голокосту спала Гітлеру після завоювання України. Величезна кількість місцевих євреїв, які за декілька місяців війни опинилися під німецькою окупацією, схилила його до думки, що єдиною розв'язкою "єврейського питання" є їхнє масове знищення. Взагалі ж, історія геноцидів є історією пограниччя, а не центру. Адже першим актом Голокосту було винищення євреїв Кам'янця-Подільського, а не Відня чи Берліна, виселяли не волзьких, а кримських татар, нищили не російську, а польську інтелігенцію.
На відміну від центру, пограниччя завжди етнічно й релігійно строкаті, із законсервованими старими конфліктами. Тому, окрім війни, назву якої зазвичай пишуть із великої букви - дарма Друга світова чи Велика Вітчизняна - тут точилося зразу декілька воєн: міжнаціональні місцевого значення (як от польсько-український конфлікт); місцеві громадянські (до прикладу, конфлікт між мельниківцями та бандерівцями); селянська війна за землю - без врахування якої годі зрозуміти, скажімо, логіку Волинської різні літа 1943-го. Накладання цих конфліктів пояснює, серед іншого, чому на пограниччі війни збирають більші жнива жертв, аніж деінде. За підрахунками демографів, у 1914-1945 роках на українських землях не своєю смертю загинули кожен другий мужчина і кожна четверта жінка.
Якщо Бандера більшу частину "Великої Вітчизняної війни" відсидів у німецькому концтаборі, то чи означає це те, що - згідно з логікою Табачника - він був на стороні Сталіна?!
За таких обставин, жителі пограниччя мусили виявляти чудеса винахідливості, щоб вижити. Ця винахідливість штовхала їх поза межі вибору "або-або". Найвимовніше цю ситуацію ілюструє напівжартівлива-напівтрагічна молитва галицьких євреїв 1939-1941 років: аби той (Сталін) уже собі пішов, аби той інший (Гітлер) взагалі сюди не приходив, аби ті (поляки) вже не верталися, й аби ми тут усі лишилися.
З усіх елементів цієї молитви здійснилася лише одна: поляки таки не вернулися на Західну Україну. Але й євреїв тут майже не залишилося. Як і в Криму по війні не стало татар. Війна знищила багату етнічну мозаїку України, Білорусії, Молдавії чи Балтії, звівши її до позірно простих двоподілів "представник місцевого народу і росіянин". Відповідно до нових обставин, повоєнна радянська історіографія старалася нав'язати мешканцям пограниччя нову пам'ять - пам'ять головного переможця.
Однак історія пограниччя не була історією перемог. Прийняти перспективу, за яку виступає український міністр освіти, означає зрадити пам'яті мільйонів жертв, якими воюючі сторони сплачували свої воєнні рахунки - і яких досі замовчують несовісливі політики.
17 
1
Комментарии