В інтелектуалі, що перемагає, завжди є щось підозріле.
1989-го все сталося так несподівано, що я навіть не мав часу як слід подумати, чи зможу впоратися з таким завданням. Щиро вважав, що це лише на кілька місяців, до перших виборів.
За два дні, як мене обрали президентом, запросив із візитом Далай-ламу. Я був перший глава держави, який зробив це просто так - напряму. Всі казали, що це надто небезпечний крок, критикували. Але пізніше з візитом прибули китайські віце-прем'єр і міністр зовнішніх справ. Вони привезли стос книжок про Далай-ламу й урядові документи про те, як добре дбають про Тибет. Це була звичайна пропаганда, але дивовижно, що вони захотіли пояснити щось мені, лідеру такої невеличкої нації. Чому? Бо перейнялися повагою до тих, хто стояв на своєму й не наклав у штани передчасно.
Як політику мені, напевно, бракує жорсткості.
Гадаю, я сплатив подвійну ціну за те, що пішов у політику. По-перше, постійно пам'ятаю про відповідальність за кожне рішення - це дуже тисне на нервову систему. По-друге, більше не можу говорити що заманеться - доводиться добирати слова. Звикав до цього довго.
Мого друга, давнього астматика, через політичні переконання засудили до кількох років ув'язнення. Він неймовірно страждав - співкамерники весь час курили, друг ледве дихав. Усі прохання перевести до іншої камери ігнорували. Його здоров'я, а може, й життя опинилося під загрозою. Одна американка, почувши цю історію, вирішила допомогти. Зателефонувала знайомому редактору впливового американського видання. "Чи не могли б ви написати щось про це?" - запитала. "Подзвоніть мені, коли він помре", - відповів той. У середині 1980-х у Празі працювало лиш одне агентство новин. А в Лівані, набагато меншому за Чехословаччину, були сотні репортерів. Бо в Празі "нічого не відбувалося". А в Лівані - війна, убивства, смерть. Ми були, як той мій друг: не варті уваги, бо ще не померли. У нас була тільки астма. А кому цікаво слухати, як ми кашляємо?
Вони захотіли пояснити щось мені, лідеру такої невеличкої нації. Чому? Бо перейнялися повагою до тих, хто стояв на своєму й не наклав у штани передчасно
Якось один французький студент-лівак сказав мені з блиском в очах, що ГУЛАГ - це плата за ідеали соціалізму, а Солженіцин просто озлоблений чоловік. Я страшенно засмутився. Невже він не розумів, що навіть найбільш перспективний проект "загального добробуту" перетворюється на нелюдський, коли вимагає принаймні однієї смерті? Невже це неможливо втямити, доки не опинишся в тюрмі, подібній до радянської?
У кожній камері мене запитували, звідки я родом. Відповідав: "Із Праги". Наступне запитання завжди було: "Звідки саме?" Спочатку це мене дивувало. А тоді зрозумів: досі є люди, які пов'язують себе не лише з вулицею, пабом чи крамницею на розі, а й із таємними історіями своїх рідних місць. "Де твій дім?" - найзвичніше запитання у в'язниці.
Казали, що я борюся з комуністами, бо мрію повернути собі стару родинну власність. Що після реприватизації буду великим власником чи підприємцем. Я розкрив свої статки. І вважаю, що інформація про власність політиків - особливо в нашій ситуації, в часи таких великих трансформацій - мусить бути відкритою і загальновідомою.
У дитинстві я деякий час жив у селі. Пам'ятаю, як ходив до школи полем, на обрії бачив величезні димарі якогось нашвидкуруч збудованого заводу, напевно, військового. Клуби густого коричневого диму розсіювалися в небі. Мене спало на думку таке: "Люди отруюють небеса. За це їх обов'язково буде покарано". Про екологію, звісно, тоді ще ніхто не чув.
Ті, хто приїжджають до Праги вперше, звертають увагу на величезний собор, який височіє над містом. Упродовж 13 років я мав можливість і честь постійно контактувати із ним - будівля розташована поряд із Празьким Градом, резиденцією чеського глави. Багато разів, дивлячись на цей собор, я питав себе: на ньому так багато всіляких орнаментів, прикрас, вежок, до того ж він такий височенний - навіщо? Який економічний ефект цього? Звісно, ніякого. Його збудували люди, що творили культуру, поділяли спільні цінності, серед яких - повага до того, що над нами, до таємниці буття.
Прага має своє історичне ядро, яким так захоплюються туристи з усього світу. Це ядро оточене околицями, збудованими в XIX столітті. А довкола них останнім часом виросла дивна місцина, назви якій я не можу дібрати. Це не місто, не село, не поле, не ліс. Це щось розлізле, маніфест цілковитої неповаги до землі. Кілометрові одноповерхові споруди, що їх використовують як склади, сховища, смітники, а між ними - великі пустирі, що нагадують степ чи тундру. За останні 20 років величезна частина нашої країни перетворився на таке от. Гадаю, якби ми мали хоч трохи поваги до таємниці буття, що її мали будівники празького собору, ми краще піклувалися би про свою землю і країну.
Великий вплив на мене справила атмосфера вдома. Мій батько товаришував із багатьма визначними інтелектуалами міжвоєнного періоду, я виріс в ідеологічному кліматі Масарикового гуманізму (Томаш Масарик - філософ, політик, перший президент Чехословаччини. - "Країна"). Завдяки цьому, а також звичці з дитинства читати, я мав кращі можливості для хорошого старту.
Належу до покоління, для якого рок-н-рол мав неабияке значення. 1957 року ми з дружиною Ольгою поїхали в 10-денну відпустку на музичний фестиваль у Польщу. Ходили по барах і клубах, що аж розривалися від музики. Танцювали, наче божевільні, до ранку. Мені й досі приємно це згадувати. Коли зустрічаю таких рок-зірок, як Rolling Stones, Velvet Underground, Frank Zappa, ми говоримо більше про політику, ніж про музику. Мені неймовірно цікава їхня думка.
Коли росіяни кажуть, що не дадуть нам газу чи нафти, слід придумати, як сказати: "Можете залишити їх собі"
Чим я себе розважав, коли був президентом? Відверто кажучи, часом моя робота була неймовірно кумедна. Але я нічого про це не напишу найближчим часом, а коли й напишу, то лише за умови, що це надрукують за 50 років по моїй смерті. Але іноді, попри всі обов'язки, я мав вільну хвилину. Міг сходити, приміром, на прем'єру "Парку Юрського періоду".
Мені не подобається готувати їжу за рецептами. Комбінувати різні продукти - ось де справжні азарт і драма. Але я ніколи не знаю напевно, чи буде моя страва їстівна.
Коли я раптом опинився в політиці й побачив, що це світ чоловіків, мені забракло жіночого елементу. Хотілося хоч трохи теплоти. Тому я завжди намагався брати за найближчих радників жінок. Навіть у моїй охороні їх спочатку були двоє, два справжні діаманти - снайпери найвищої кваліфікації.
Якщо ви хочете, аби ваші п'єси ставили так, як ви їх написали, - станьте президентом.
Попри всі труднощі, з якими я стикався щодня, досі глибоко переконаний, що політика - це зовсім не брудна справа. Бруд приносять із собою негідні люди. Неправда, що політики не можуть без інтриг і брехні. Цей нонсенс поширюють, щоб люди втрачали інтерес до державних справ. Колись давно правителі й лідери були особистостями, зі своїми, ні на кого не подібними обличчями, персональною відповідальністю. Тепер їх замінили менеджери, бюрократи, апаратники, маніпулятори. Інструменти анонімної влади, легітимізованої наукою, кібернетикою, ідеологією, законом, абстракцією - будь-чим, крім особистої відповідальності перед людьми.
Мої численні розмови з різними російськими персонами, а також візити до Москви переконали: в Росії народжується новий вид маніпуляційної демократії або диктатури, набагато вишуканішої за комунізм. Звісно, нам не потрібні конфлікти з Росією. Мусимо підтримувати партнерські стосунки. Але ми маємо точно знати, як говорити те, що думаємо насправді, й не давати себе залякувати. Коли вони кажуть, що не дадуть нам газу чи нафти, слід придумати, як сказати: "Можете залишити їх собі".
Дружина Лужкова купила в Чехії багато нерухомості. Цей наступ особливо помітний у Карлових Варах, де навіть вивіски - великими літерами російською, а внизу - маленькими чеською. Звичайно, це багато кого дратує.
Я хотів би написати ще одну п'єсу, яка зараз крутиться у мене в голові. А тоді піти на пенсію чи щось таке. Я розпочав стільки речей, що мені вистачить справ до кінця життя.
2 
1
Комментарии