На Українє

– Галь, почом у нас сьодні це морожене? – гукає до колеги продавщиця.

Купую морозиво в магазині біля залізничної станції селища Клавдієве неподалік столиці.

– Яке, то? Арбузне? – зазирає та до папірця з цінами. – Два пятдесять.

Простягаю 5 гривень, автоматично переходжу на їхню мову:

– Копійки давать чи не тра?

Переконалася, що суржик – окрема мова, коли працювала на місцевій фабриці ялинкових іграшок. Моя й українська, і російська відрізнялися від мови решти робітниць. Це не просто мішанка з українських слів, бо "зара", "ходьом", "їсиш" нема в жодній із них. Довелося вивчити, щоб приймали за свою.

Дуже подібною мовою говорить Міша, герой книжки Ані Гераскіної "Його звуть Міша… або Зорі в макаронах".

"В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову – оранжеве. Красота!" Міша живе в селі, "по вулиці Леніна". Ганяє на вєліку, чудується з великої волохатої гусениці, в якої "на попі крапочка", викликає "матюкливого гноміка". Йому це все так подобається, що дорослішати він не хоче.

Я розумію Мішу. Бо його розваги дуже нагадують наші з подругами. Варили в бляшанці зловлених у болоті равликів. Влаштовували жабам дитсадок. Усе в цій книжці здається мені природним. І обкладинка брудно-блакитного кольору, із намальованими плямами – ніби вже замацана. І мова.

А перекладач Олекса Негребецький протилежної думки: "От людина береться писати, як вона вважає, "живою мовою", а сама справжньої живої мови не знає і не відчуває. Неможливо, щоб людина, яка так говорить, вживала слова "обов'язково" та "майбутнього". Глухість до мови сучасних писькунів утомлює".

Та після прийняття закону Ківалова – Колесніченка таких тонкощів уже ніхто не розрізнятиме. Важливіше буде, яку ж мову вважати регіональною на Харківщині, звідки родом Гераскіна. Бо якою, наприклад, написано: "Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому. На твоїй шикарній "Українє".