Наш гімн

– Ну, стань рівно. Не сутулься. Голову прямо. Зараз гімн будемо співать. Слова пам'ятаєш?

2003 рік. Мій дев'ятий клас. Наша класна керівничка щоранку приструнювала кожного з 23 учнів 9-Б.

– Усі співають гімн! Усі! – інструктувала вона і хлопців, яким у голові буяла весна, і дівчат, яким у голові буяли хлопці.

Я вже не пам'ятаю, коли вперше почув мелодію і виконання нашого гімну. Народжений наприкінці 1980-х я майже не пам'ятаю Радянського Союзу, а те, що пам'ятаю, ні з яким Союзом точно не пов'язане. Були, певно, якісь пелюшки, гойдалки, пюре, народження молодшого брата, перші радості й падіння. Я замалий, щоб пам'ятати, як вішали перші українські прапори, – і тому гімн для мене вперше з'явився, певно, в читанці за третій клас. Пригадую, як дуже тішився з красивих і пестливих, майже казкових слів – воріженьки, роса, запануєм, браття, сторонці. Усе це робило гімн подібним радше на колискову, ніж на потужний національний символ.

Потім, у дев'ятому класі, у нашій школі почали виконувати гімн перед уроками.

– Знову гімн, – стогнали ранкові заспані підлітки й о 8.00 тяглися нескінченним потоком у велику залу, де тихо й зненавиджено мугикали про воріженьків, росу й панування у сторонці. Гімн грав на урочистих (і нерідко нудних) заходах. Грав на врученні похвальних листів, грамот і на перших та останніх дзвониках. Він став чимось на зразок мелодійного доважку до бюрократичних процедур, їхньою освятою.

І тоді, й іще кілька років потому ця пісня Павла Чубинського й Михайла Вербицького навівала почуття, які я назвав би "смішною тугою". У словах бракувало життя. Замість життя там був зменшувально-пестливий трагізм. Аж до нашої революції. Лише тепер гімн став означати те, що мав би означати давно. Лише після "Беркута", дощів, снігів, льоду, диму, гранат і боротьби, в яку кожен вкладався, як міг. Після днів, коли кожне нове виконання гімну стало означати не народний доважок до процедур, а підтвердження гідності, присутності і – не побоюся пафосу – незламності людей. Замість "шикуйтеся, зараз буде урочистість" гімн тепер означає – "я свій". Гімн означає: "якщо ти співаєш зі мною, ти теж свій". Бо чужі – ті, в чорних шоломах і з кокардами, – гімну не співали. У них був свій спосіб консолідації, що нам не пасував.

2014 рік. Березень. Повертаюся додому поночі. Попереду – освітлена лавка біля рідного маркету "Анжеліка". На ній – традиційний асортимент: компанія, лікеро-горілчана продукція, гучні суперечки. Підходжу ближче. Трохи переживаю: вже пізно, треба додому, а тут – вони. Один підводиться й іде просто на мене.

– О! Слышь, друг. А не знаешь, как там правильно: "ни слава, ни воля" или "и слава, и воля"? А то мы спорим.

Зайве казати, що я біля них присів. Свої ж люди