Революційний час проводить чіткі лінії поділу – значно жирніші й серйозніші, ніж мирний. Ті, хто в мирний час були би просто опонентами, у революційний можуть стати ворогами. Або навпаки: ті, хто відверто ворогував через якісь дріб'язкові тонкощі, тепер боротимуться пліч-о-пліч. Бо ніщо так не об'єднує, як спільний ворог. А коли ворогів подолано, настає неминуче: взяття їхніх будинків і дач під контроль. Широко розплющені очі – від масштабів награбованого багатства. І поганьблене чуття прекрасного: скільки ж можна було на ці гроші зробити хорошого! Ех!

Ніхто з наших можновладців не пускав журналістів до своїх помешкань. Кожен знав адресу елітних будинків, але підходи до них ретельно охороняли дужі озброєні хлопці в камуфляжі, які заважали проходити не те що журналістам, а навіть жителям тих сіл, які випадково опинилися на території маєтків. Тепер маємо іншу ситуацію. В суботу відчинили для вільного входу "Межигір'я" – і те, про що так довго говорили, сталося. Ми відчули себе людьми без фантазії. Ні, справді. От на що можна було витрачати всі ці вкрадені в нас із вами гроші? Судячи з документації, яку намагалися втопити, – на квартири, яхти, скульптури оленів, коханку, доньку коханки, друзів і родичів та інші дрібні витрати. Золотий унітаз журналісти побачили, але побачили і значно дивовижнішу річ – золотий батон. Два кілограми чистого золота у формі батона.

В неділю дивився фоторепортаж із будинку колишнього генпрокурора. Пан Пшонка до батона не дотягнув. Масштаби не ті. Але золоті штори – є. Золоті рамки – є. Однак на цьому, трошки нижчому рівні, вже можна помітити риси невловної людськості. Пакуночок печива у великій хлібниці на кухні, оздобленій коштовностями й важкими непроникними шторами. Звичайні чорні шкарпетки на звичайному білому радіаторі в незвичайній позолоченій вітальні з портретами Пшонки-прокуратора (червона тога) і Пшонки-святого (у центрі іконостаса). Просте рятувальне коло біля великого басейну. Ця невловна людськість, напевно, з'являється зі спуском владною вертикаллю вниз – як ознака слабкості, що може викликати співчуття й підняти на поверхню рештки гуманізму. Спершу бачиш маєток Синьої Бороди й чекаєш на кімнату з кров'ю. Потім, перечепившись об чергову золоту штуку, опиняєшся біля пилососа бюджетної марки, а твій погляд ковзає по рідині для миття посуду, якою ти сам миєш тарілки. І від цієї рідини вже півподиху до думки: "Якщо ми обоє – люди, то чому він стільки накрав?" Думка провисає і ще довго бринить розтягненою струною.

В суботу ми ходили брати Міністерство культури. Зранку там нікого не було. Активісти спершу забарикадували вхід, аби туди не зайшли працівники й не почали нищити документи, а потім таки ввійшли у будівлю. Я й там шукав чогось людського. Зазирав у смітник, яким підперли двері. Знайшов порвані копії нудних документів про шапіто, академію мистецтв і роковини Шевченка, порожні пляшки з-під дорогого алкоголю й коробки з-під недешевих цукерок.

О третій годині дня активісти подзвонили міністрові культури. Він сонно взяв слухавку, але, почувши, що міністерство взяли, так само сонно її поклав. Десь глибоко в душі я його розумію. Нікому не хочеться їхати в неділю на роботу. Навіть міністрам

×