– Можете мені допомогти? – у двір багатоповерхівки на Закарпатті заїжджає старенька "Тойота". Спереду листок із написом "дети". Замість заднього скла і двох пасажирських – плівка. Дивлюся на номери.
– Маріуполь. Донецькі номери, – жінка розкриває паспорт і раптом плаче. – Я – Сніжана. Ми шість днів добиралися.
Сніжана приїхала з двома малюками. Сестру з дітьми залишила на Вінниччині в далеких родичів. Але в хаті там 16 людей. Тому поїхала далі.
– Наш священник домовився про квартиру. Попередив, що умов немає, але то не страшно. Я не хочу в Польщу. Чоловік залишився захищати Маріуполь. А я навіть не знаю коду в під'їзді. І руки тремтять – від світанку за кермом.
У квартирі, куди поселили Сніжану з дітьми, немає газу й води. Унітаз тріснув і тече. Старенька сусідка пропонує ходити поки що до неї.
– Діти вміють пісяти по команді. Ми сильно не заважатимемо.
Наступного дня Сніжана виходить на вулицю. Каже, збиралася в магазин, але сусіди принесли їжі на кілька днів. Волонтери передали одяг, іграшки і підгузки. На балконі вже немає куди складати консервацію. У квартирі якраз встановлювали старенький унітаз і мали підключити воду.
– Батько під Маріуполем вирощував саджанці. Помер 20 лютого від інфаркту. Ми встигли поховати по-людськи. Тітка загинула під час обстрілів, то навіть не знаємо, де тіло. Там у тата є така троянда, що в'ється і добре розростається у тіні, як тут перед будинком. Як переможемо, я вам передам.
2 
1
Комментарии
1