Якось буде

– Не розумію, чим ці люди думають? Нащо сидіти під бомбами? – обурюється за великоднім столом пані Людмила, свекруха подруги. Перед цим говорили, що вночі через обстріли росіян загинули двоє молодих людей у Снігурівці на Миколаївщині.

– А оце, що вмовляють батьків вивезти дітей? Батьки кажуть, що мають господарство, все життя будували дім. Мовляв, немає грошей зовсім. Та виїжджай, а там якось буде! Позабирати в них тих дітей і більше не повертати!

Син із невісткою акуратно намагаються змінити тему. В однієї з гостей мати й батько залишилися в окупації на Херсонщині. Не можуть виїхати через лежачого діда. Тепер бояться, що хтось

донесе росіянам про зятя у Збройних силах України.

– Треба було ремонт робити два-три роки тому, – продовжує пані Людмила. – Ціни нині – жах. А я хочу будинок черепицею перекрити, ванну добудувати й переробити. Добре, що є можливість здавати дві квартири і старий будинок. Пенсії навіть не знімаю. Квартиру сестри до війни і здати не могла. Там лінолеум старий, запах затхлий. Літня жінка жила одна роками. Люди приходили, дивилися й ішли геть. Багато вкласти в неї треба було. А тепер черга на неї з'явилася. Думала, здати за 8, а пішла за 10. Молоді люди з Миколаївщини з малою дитиною живуть. Другу квартиру здаю дорожче, бо там вікна пластикові. І на будинок файних пожильців за хорошу ціну зна­йшли. Доки їхнє місто в окупації, то орендуватимуть тут. Як звільнять, то не знаю, що робитиму. За такі гроші тут людей не знайду. Але якось буде.

×