– Ти була в бабусі, після того як люди з-під Бучі поїхали? – телефонує подрузі Тетяні її мати Ірина. – Піди, подивися.
Тетяна кличе йти з нею. У бабин будинок у селі на Закарпатті впустила родичів колеги з Бучі – пара 60-річних із двома онуками. Дочка Анни й Ігоря працює в лікарні. Зять мобілізувався в перші дні великої війни.
– У бабці в хаті ремонт ще з 90-х, але жити можна, – каже Тетяна. – Я просила впустити людей під свою відповідальність. Переживаю тепер, чого мама дзвонила.
На столі на веранді лежать квитанції – люди оплатили 300 кіловат наперед. За газ також віддали більше, ніж на лічильнику. Телефонуємо тітці Ірині.
– Та, квитанції то таке. Подивіться, як город акуратно засадили – і грядки, і картоплю. І в літній кухні повставляли скло. Сусід-алкоголік вліз на Різдво. Виноградник Ігор підправив. Його років 20 ніхто не чіпав. Просто ми мали їм допомогти, а виходить, що вони ще й нам добро робили. Ми не так домовлялися! У них у Бучі нічого не лишилося ні з худоби, ні з техніки. Рашисти все покрали, потрощили все в будинку. А кажуть відбудовуватися своїми силами. Ні виплат, ні допомоги. Хіба волонтери їсти привозять. Учора говорила з Анею, то наплакалася, що аж тиск підскочив. Хай би в нас тут і жили. Все одно хата порожня.
За тиждень тітка Ірина скидає фото у спільний чат – на розбитому подвір'ї ходять коза, курчата і квочка. Пояснює нижче:
"Племінник Вася їхав на роботу в Київ. Завіз козу і квочку тим людям. На наступну поїздку наготую індичат. Ще Ані кицька моя сподобалася. Має шістьох кошенят. Василь уже погодився двох подарувати".
2 
1
Комментарии