Удруге в житті виграла приз – грузинські спеції – за вдалий підпис до фото у Facebook. Попросили вказати свої дані, привітали. Минув тиждень, призу немає.
– А коли чекати? – питаю жартома.
– Я оце приїхала щойно, завтра відправлю, – відповіли мені.
Минув ще тиждень – і я пишу, що так негарно. Бо, як за гроші – купувала торік, – ви вислали одразу. Отримую відповідь:
– Фізично не можу відправити, бо в батька онко. Я біля нього, родина важливіша за роботу.
Ну, я і відчепилася. Побажала, хай батько одужує.
Тим часом бачу, що власниця сванської солі і ткемалі їздить по фестивалях, шле посилки покупцям. Стає неприємно, що дурить мене.
Зробила я опитування про виграші й отримані призи. "Виграла книжки в медичному шоу, годували обіцянками, потім я забила". "Виграла футболку на Галарадіо. Не прислали. Галарадіо вже років п'ять нема, а я пам'ятаю". "Ми з друзями під час карантину зайняли друге місце в інтелектуальній онлайн-грі. Організатори попросили контакти, щоб надіслати приз. Досі чекаємо". "Колись виграла тарілку з Барселони з автографом Монтсеррат Кабальє. Мріяла подарувати її татові! А вони: "Ізвінітє, ми потєрялі її в аеропорту, хочете футболочку?" Ображена".
Не одна я така, думаю. Спитала ще в жінки, що виграла разом зі мною спеції, чи надіслали їй. Вона в Польщі живе, то наша "грузинка" повідомила, що за кордон не відправлятиме. Їхня розмова переросла у з'ясування стосунків. І одразу після їхньої сварки мені повідомлення: чекайте на посилку. Відкриваю коробку з красивими пакетиками, засуваю носа нюхати, а там – павутиння і переточене комахами сміття.
Розсміялася: логічно почалося – логічно закінчилося
1 
1
Комментарии
1