Приснилася покійна баба. І я зраділа, бо давно хотіла в неї запитати, а не могла – бо її ж нема. А тут прийшла, із сапою. Діловито руками розмахує.
– Чим відрізняється нинішня війна від попередньої?
Їй тоді було 13. Згадувала, що, перед тим як німці увійшли в село, головний, який їхав попереду на мотоциклі, намалював на їхній хаті якусь закарлючку. Мовляв, сподобалася, там житимуть. А вона бігом її стерла і похвалилася матері. А та накричала, мовляв, тепер їх усіх розстріляють. Перелякана дитина скочила в жито й сиділа до вечора, мліючи від страху. А її домашні порозкидали тим часом на долівці лушпиння від насіння, картоплиння, щоб окупанти погидували й не оселилися в них.
Вийшло все інакше: ніхто нікого не вбивав і німці таки в'їхали. Якийсь офіцер із денщиком. Так баба називала чоловіка, який прислужував старшому за званням. На цьому мої спогади про спогади баби вичерпуються.
Але ж, думаю, мама моя знає більше.
– Ми з тих оповідок сміялися, бо як це – німців боятися? – каже.
Читаю новини. У росіян – мобілізація. Коментарі українців піднесені: "Та то фарш", "Ненавчене м'ясо з Якутії", "Мобілізовані офісні щури не вміють воювати", "Куди їх закопувати?", "Це агонія Путіна", "Скільки приженуть на фронт – стільки й уб'ємо".
Згадую слова баби про інше. Повоєнне. Вона якось ночувала в гуртожитку чи іншому казенному будинку. Прокинулася серед ночі, засвітила і злякалася: всі стіни й підлога були вкриті тарганами. Вони кинулися врозтіч.
– Це смішно зараз, але якби бігли в один бік – на мене, то збили б із ніг. Навала є навала. А уві сні вона нічого не відповіла. Пішла на одвічну свою роботу – сапати.
3 
1
Комментарии