На одну ніч

Божечки, як же я злюся на себе! Навіщо погодилася? Треба було одразу тікати.

Ми приїхали до Чернівців на пів дня, власне, лише переночувати. А це моє найулюбленіше місто. Коли бувала там, відчуття, наче вдома.

І от ми їдемо з Карпат і умисно заїжджаємо в Чернівці. Напередодні забронювали квартиру. Вимоги звичайні: тепла вода, вай-фай, праска, фен. Про таке вже й не питають. Але ми спитали. Відповідь: усе гаразд. Уже в місті передзвонив власник:

– Я тут наводил порядок, дотронулся до крана – и он отпал.

Упс. Я засмучена, бо хочеться в душ. Але добре, що хоч не через нас відпав. Господар пропонує телефон "дєвчонки, которая поселит". Ок. Вирулюємо до приватного сектора. Спека. Поряд активне будівництво. Чоловік 1973 року народження – він згодом так сказав про себе – в засмальцьованій майці відчиняє ворота. Показує житло. Там шумно, бо єдине вікно – на дорогу. Але нічого, ми ж на одну ніч. Далі мій чоловік нюхає постільну білизну – від неї тхне підвалом.

– Она свежая. И другой пары у меня нет, – каже той, у майці. – А вообще, нужно возить свою.

Тут уже треба тікати. Це ясно. Але я стою. Він пропонує білизну з шафи. Вона теж мутна, але не тхне. Зрештою це ж на одну ніч.

– Принесіть нам праску, бо щось не знайду, – смикаю його за кілька хвилин.

– Мне одни матрас сожгли, и вообще, тут не гостиница.

Німію. Вже нудить і хочеться в інше місце. Але вечір на носі і гроші вже заплатили. Власник приносить радянську залізну праску. Тут з'ясовується, що розетка лише біля ліжка. Потім насилу вибили пароль вай-фаю.

А ще вранці ми були в Карпатах, де ґаздиня – з розряду золотих. Крім звичних послуг, купа незвичних: "Хочете в ліс – ось-де гумаки від змій", "Може, вам постіль перебрати?", "Ви прихворіли, ось чайок помічний", "Хочете полежати на лужку, ось покривало", "Як доїдете – подзвоните".

До речі, ціна за проживання однакова.

– І що, ти захочеш приїхати знов у Чернівці? – питає чоловік.

– Захочу. Щоб сказати ні поганому сервісу.