– Товчу, товчу мак, мак. За ступою дяк, дяк. Чого, дяче, плачеш? – Мачуха била, їсти не давала, тільки дала книш. – Де ж той книш? – Ухватила миш. – А де ж тая миш? – Побігла під піч. – А де ж тая піч?… – і так до нескінченності.
Мені років 4, і бабця розказує віршик. Дивуюся, як ладно у неї виходить. Але під кінець вона завжди затинається. Бо у гладесенькому тексті натрапляє на слово "гівно". І бабця спотикається об нього, як об пеньок. Я теж відвожу очі й наступні років 15 закінчення віршика замовчую. Аж доки не почула, як вільно це слово вимовляє знайома інтелектуалка.
Нещодавно викладачка театрального вузу запросила на виставу – дипломну роботу своїх учнів. Спектакль "Матінка Кураж та її діти" Бертольда Брехта виявився без слів. Події розгортаються у ХVII столітті, під час Тридцятирічної війни в Європі. Головна героїня – брава жіночка з тих, кому війна, а кому – матінка рідна. Торгівля з її фургона процвітає. Кураж така раціональна, що торгується за викуп навіть коли її сина хочуть розстріляти. Переговори затягуються, і син гине.
На війні помирають і решта її дітей. Матінка оплакує їх, але згодом знову впрягається у фургон. Бо війна триває, а це – гарний спосіб заробити. І ось у німому спектаклі раптом звучить віршик, який став тужливою піснею:
На війні часто найкращі втрачають свої чесноти
– А де ж теє море? – Квітами заросло. – А де ж тії квіти? – Дівчата порвали. – А де ж тії дівчата? – Хлопці побрали. – А де ж тії хлопці? – Пішли на війну.
І тут я раптом згадую бабчине: "А де ж тая війна? – Серед купи гівна". На ранок дзвоню їй і розповідаю про п'єсу.
Бабця, яка пережила Другу світову, зітхає:
– На війні, на будь-якій війні, дитинко, часто найкращі втрачають свої чесноти. І перетворюються…
Тут до мене доходить, і я перебиваю її:
– На гівно?
І ми разом закінчуємо віршик:
– А де ж те гівно? – Побігло у ліс. – А де той ліс? – Та хай йому біс!
Комментарии
38