– Вы же из Киева? Значит, своя. То, что Крым теперь под россиянами, это прямая угроза нам – татарам, – каже Ліля – господиня квартири, у якій я зупинилася в Ялті. – Сейчас всех татар увольняют с работы, по 40 человек заходят в дома и ищут оружие, наркотики. Неужели все вернется?
Під час депортації кримських татар 1944-го її рідних вивезли до Узбекистану.
– Всех согнали в товарные поезда, люди только Коран успели взять с собой. По дороге трупы выбрасывали в поле. Бабушка отцу муку с водичкой мешала вместо еды. Он рахитом заболел. В Узбекистане люди с вилами встречали – им говорили, что едут враги народа. А дедушка в это время воевал.
Ліля розказує про важке життя в Узбекистані, про те, як батька запроторили до в'язниці за участь у страйку в день роковин депортації і як родина мусила переїхати на Кавказ до Кисловодська. Зрештою, повернулися до Криму.
– Тут нас встретили, как людей второго сорта. Пока-пока родители смогли доказать всем и самим себе, что что-то могут. Пока купили землю, построились, жили в сарайчиках. Потом стали что-то сдавать. Теперь у них свое жилье для отдыхающих, у меня – свое.
У Лілі, крім оцього будинку на чотири номери, є ще квартирка. Ще один дім вона зводить для своєї родини. Втім припускає, що й там поверх здаватиме. Дуже вже прибуткова справа. Все йшло вгору, аж тут – анексія Криму. І тепер, можливо, доведеться тікати з Кораном.
– Може, все обійдеться, – стараюсь заспокоїти я.
Наступного дня в сусідню кімнату заселяються росіяни з Краснодарського краю. Через двері долітають слова Лілі:
– Да-да, совершенно согласна. А Путин, ах, – з придихом зітхає вона, – красавчик.
1 
1
Комментарии