"Якщо тебе раптом дістав Достоєвський, піди і втопися в Дніпрі"

 

Три вечори класичних віршів у Києві

Поетичний фестиваль "Київські лаври" зібрав живих класиків. Українських, російських і польських.

Наші - це 50-річні буратіни. Так колись назвав себе у вірші Юрко Позаяк, він же Юрій Васильович Лисенко, в недавньому минулому - керівник служби з підготовки виступів, а простіше спічрайтер президента Ющенка. Тепер - знову Позаяк і знову читає свого "слоника", якого ще 20 років тому "замучили кляті москалі". "Слоник" виявився живучим - багато хто з публіки цитує вірші за автором пошепки. Позаяк вибачається, що вірші лише старі, бо 10 років не виступав - "не писалося".

Із новим прийшли його соратники. Цибуля, він же Володимир Миколайович Цибулько, у позаминулому парламенті - депутат фракції "Наша Україна". Читає про євреїв і жидів, росіян і москалів, великодержавний метеоризм сусідів і націю вишиваного хрестика. Вірші рясно перемішані матом. Публіку це веселить, і найбільше на рядках:

"Якщо тебе раптом дістав Достоєвський, піди і втопися в Дніпрі.

Якщо тебе раптом дістав Достоєвський, то Путіну це ще простіш.

Куди вона лізе? Куди вона суне? Росію умом не просциш."

Олександрові Ірванцю - він же просто Ірванець - цього вечора найбільше йдеться про своє старіння. Розгойдуючи ритм верлібра, він читає з останнього:

- Ти була такою серйозною. На вмовляння мої одразу не піддалася. Та й не одразу піддалася. Вкрай неохоче, але я так натхненно й затято просив: ну будь ласка, ну покажи хоча б на хвилинку або на кілька секунд. Ти тільки дай мені глянути, дай мені кинути оком. Слово честі, я не сміятимусь і нікому-нікому не розповім. Зрештою, ти наважилася ціною великих зусиль і внутрішньої боротьби. Все це разом виявилося на твоєму гарненькому личку. Ти зробила глибокий вдих, потім так само глибокий видих і показала мені. Каюся, я не втримався, бо була вона в тебе такою! такою! такою! Тож несвідомо я простягнув свою руку - праву чи може ліву - і, намагаючись не налякати тебе, доторкнувся самими пучками. Кінчиками двох пальців спробував розгорнути й побачити те, що всередині. Ти стрепенулася, вся спалахнула. Обпекла мене лютим поглядом, відсмикнула й заховала свою першу книжку.

Позаяк знову читає свого "слоника", якого ще 20 років тому "замучили кляті москалі"

Вони, здається, були завжди такими. Якщо їх просили висловити щось на зразок громадянської позиції, сміялися і з тих, хто просив, і з того, про що просили, та й, зрештою, із самих себе. "А я бультер'єра веду на кастрацію, і через це пропущу демонстрацію". Це Ірванець кінця 1990-х. Тому, коли вони підписують по-справжньому стурбованого листа - чи колись до Кучми про захист української мови, чи тепер про антинаціональну угоду Януковича з Медведєвим - здається, що звертаються самі до себе.

Класиків російської поезії приїхало троє: Євген Рейн, Олексій Цвєтков і Бахит Кенжеєв. Російські поети, чи точніше поети, які пишуть російською і яким перевалило за 50, автоматично стають знаменитими. Навіть якщо їхні вірші такі собі, вони обов'язково дружили чи ворогували з визнаними талантами. А це змушувало підтримувати поетичну форму. Майже кожним обов'язково хоча б раз цікавився КДБ. Перед ними не раз поставало питання: виїжджати чи не виїжджати. І тому їм завжди є що почитати, або принаймні розказати. Вони знають, що знамениті.

Чомусь саме на фестивалі вистромилися рядки головного гостя Євгена Рейна, які на перший погляд і не помітні: "Мы жили рядом. Два огромных дома, по тысяче квартир, наверно, каждый, не менее. И оба знамениты".

Рейн багато років дружив із Йосипом Бродським. І зі сцени столичного Будинку вчителя йому вдається оживити товариша. Рейн зо дві години розповідає бувальщини про Бродського, пересипаючи їх віршами зі своєї останньої книжки "Мій кращий адресат". На ятках фестивалю вона найдорожча - просять 170 грн.

Розповідає про впертість Бродського. Коли хтось казав:"Так", він обов'язково відповідав: "Ні!"

- Якось провідував його в лікарні. Кажу, що Євтушенко виступив проти колгоспів. Бродський одразу: "Раз Євтушенко "проти", тоді я - "за". У нього й про незалежність України є злий вірш.

Йшлося про "скажем им звонкой матерью, паузы метя строго, скатертью вам, хохлы, и рушныком дорога".

- Я йому казав: "Йосипе, ну не хоче Україна жити з Росією. Це її право". Він відповів: "Ну, я не буду його публікувати". Але якось цей вірш все одно виплив.

Рейна питають, чому не виїхав із Радянського Союзу, як Бродський. Розповідає, як наприкінці 1960-х приятель потягнув його до Києва. Сюди саме приїхав Дюк Еллінґтон, а товариш знімав про джазмена фільм. І сталося так, що американську зірку запросили в гості Тарапунька й Штепсель. Покликали й російських його шанувальників. У велику квартиру на Хрещатику Еллінґтон прийшов із двома шафоподібними неграми-охоронцями. Почав бідкатися, що не приніс господині квітів, і спитав у Рейна, де тут найближчий квітковий магазин. Оскільки була вже ніч, той відповів: "У Стамбулі". А потім згадав, що зовсім недалеко - Бессарабка. Базар у ті часи вночі не працював, але поряд із ним був Будинок колгоспника, де ночували селяни, які приїжджали торгувати. Еллінґтон дав Рейну 10 червонців, і той за 20 хвилин приніс оберемок троянд. Джазмен здивувався й запропонував Рейну перебратися до Штатів: "Такі люди нам потрібні!"

- Була можливість виїхати, але я подумав, що знадоблюся й цій країні, - каже Рейн.

Якось провідував Йосипа в лікарні й кажу, що Євтушенко виступив проти колгоспів. Бродський одразу: "Раз Євтушенко "проти", тоді я - "за"

Олексій Цвєтков і Бахит Кенжеєв, один - український єврей, другий - казах, давно  не живуть у Росії. Цвєткова за участь у неофіційному поетичному гуртку заарештували 1974-го з подальшою забороною жити в Москві. Перша книжка Кенжеєва пролежала в архівах Казахстанської спілки письменників 20 років. Один приїхав із Нью-Йорка, другий - із Монреаля. Про щось таке можна було здогадатися одразу: один читав з айпеда, другий - з епплівського ноутбука. Ведуча просить вимкнути мобільні телефони й не ходити залою, коли на сцені читають. Цвєтков і Кенжеєв щовірша зривають овації - у залі публіка переважно з московським і пітерським акцентами.

Цвєтков наостанок читає двомовного вірша "Катинь". Двоє мерців у землі чекають на прибуття прочан і розмовляють польською. Їх перебивають російські голоси. Після трагедії літака один голос до другого каже польською: "Тільки вже ніхто звідси не полетить, будуть жити з нами, адже вони - наші діти".

- Російський поет просто зобов'язаний не пропускати повз очі нічого, що відбувається в світі, - вже після вечора говорить хтось із публіки.

Може, це було й не про останній вірш Цвєткова. Але звучало, як про нього.

- Знаєш, а я не дивився фільм "Катинь", - каже мені після свого творчого вечора Богдан Задура. - І не буду.

- Чому? Думаєш, він поганий? - питаю.

- Ні. З поваги до тих людей. Не хочу бути туристом у їхніх долях.

Богданові Задурі цього року виповнилося 65. За комуністичної Польщі його теж трохи потягали спецслужби. Підозрювали в авторстві вірша про прем'єра Церанкевича, який був лисий. Вірш закінчувався так: "Хай прем'єра башка лиса додасть Польщі більше світла".

Зараз Богдан - а він просить усіх, незалежно від віку, звертатися до нього на "ти" - головний редактор щомісячного літературного альманаху "Творчість". Із рідного містечка Пулави щотижня їздить на кілька днів на роботу до Варшави поїздом. Це 120 км.

У Задури є вірш "Поет розмовляє з народом". Його Поет, а він пише про себе, тиждень не спілкується із сином, місяць - із тещею і півроку - з видавцем. "У нього досить часу/ міг би поговорити з народом/ але народ мабуть мусив би/ вибрати якусь делегацію," - іронізує.

Поляки давно пережили потребу в пророках. Їхні поети не намагаються ними бути. А тому й Богданові вірші - без вселенського розмаху, і читає він їх спокійно - як розказують анекдот, зміст якого розумієш за кілька секунд після його закінчення.

Богданові теж не байдуже, що робиться в його країні і світі.

- От кілька днів тому підписав звернення до прем'єра Туска. Просимо, щоб один відсоток ВВП перераховували на культуру. Але не вірю, що то допоможе.

×