Міські чоловіки живуть на три роки довше

Позаторік тривалість життя чоловіків в Україні становила 66 років, жінок – 75,9, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи.

Чому жінки живуть довше за чоловіків розмірковують психологи, демографи й генетики

– В Україні різниця в тривалості життя чоловіків і жінок постійно збільшується. 1970-го вона становила вісім років, зараз – у середньому близько 10. Винятком були 1986-й та 1987-й. Тоді Михайло Горбачов проводив антиалкогольну кампанію, і чоловіки рідше помирали від отруєнь спиртним і травм, отриманих у стані алкогольного сп'яніння.

Меншу тривалість життя чоловіків визначають дві групи причин – біологічні та соціальні. Перші зумовлюють два-три роки різниці.

Жіночий організм розрахований на те, щоб виносити, народити дитину і поставити її на ноги. Природа зробила жінок витривалішими, аби пережити такі навантаження, травми і стрес. Це було дуже помітно за часів перебудови. Значна частина чоловіків не змогли впоратися з трансформацією суспільства. Вони пішли із заводів, на яких не платили зарплат, склали руки і стали заливати стрес разом із друзями у гаражах алкоголем. А жінки взяли торби й подалися в Польщу по товар, щоб торгувати на базарах.

На тривалість життя впливає і професія. Чоловіки більше зайняті на роботах, що можуть спричинити погіршення здоров'я і передчасну смерть. Вони частіше працюють міліціонерами, охоронцями, пожежниками.

Вирішальну роль мають поведінкові чинники. В нашій країні чоловіки частіше за жінок зловживають спиртним, палять і підсідають на наркотики. Зневажливо ставляться до свого здоров'я. Звертаються до лікарів, коли припекло й немає іншого виходу.

У місті чоловіки живуть на три роки довше, а жінки – майже на рік, ніж у селі.

До 40 років чоловіки найчастіше помирають від травм, нещасних випадків, отруєнь, туберкульозу та СНІДу. У старшому віці переважають смерті через серцево-судинні недуги, хвороби травної системи та онкозахворювання.

текст: Світлана КОРЖЕНКО

З п'яти чоловіків одного любила

Полтавка 77-річна Галина Чужбенко мала п'ятьох чоловіків. Троє померли. Від двох із них народила дітей, потім розлучилася:

– Усе життя хотіла чоловіка, щоб був голова сім'ї. Проблеми рішав, гроші заробляв, щоб я його боялася і слухалася. А попадалися – добряки. Керувати ними треба було.

З першим, Миколою, познайомилася в поїзді. Підсів молодий мічман, розговорилися. Каже, відпустили додому на місяць з армії. Давай одружимося. Дивиться великими карими очима, високий, широкоплечий, красивий. Я й погодилася. За ним баби бігали, та й він не пропускав жодної спідниці. Раз привів додому якусь дівку, каже: двоюрідна сестра. Постелив їй і собі на ліжку, мене з дитиною на піч відправив. Прокидаюся вночі, Колька з тою дівчиною голі. Я його й кинула. Єдине, чому раділа, – дітей красивих і здорових від нього народила. Дочку Тамару й сина Миколу досі кличу сибіряками, бо батько їхній з Алтайського краю. Через років 12 відшукав нас, просився вернутися. Не захотіла.

З другим, Михайлом, прожили три роки. На шахті робив. Здоровий був, жилавий. Але поліз під поїзд із вугіллям. А вагон смикнувся й відрізав йому голову.

За 40 днів після похорону вийшла заміж за Івана. Причепився за мною на вокзалі в Харкові. Каже: гаманець украли, немає на квиток додому. Пожаліла, на свою голову. Років два працював шахтарем, старався для сім'ї. Далі спився. 12 років не прожила з ним, а промучилася. Як досі живий – не розумію.

У 40 років зустріла Вовку. Приїхала до сестри в Полтаву святкувати Новий рік. Заходить у хату чорнявий, гору тарілок у руках тримає. Тільки зирк на мене – так посуд додолу посипався. Я красива була. На лиці – жодної зморшки, волосся густе, довге. Фігура тоненька. Від мами дісталися такі гени. Вона до 98 років прожила. Ніхто не вірив, що їй стільки. У новорічну ніч Вова не відходив від мене. Наступного дня покликав заміж. Хвалився, що зовсім не п'є. Збрехав, звісно, трохи. Але чоловіком був гарним. У їжі неперебірливий. На "Полтавагазі" робив, газ проводив. У лікарню ні за які гроші не хотів показатися. Перекашляє й далі побіг. Аж доки серйозно болячка не скрутила. Лікарі казали: туберкульоз чи рак легенів. Так і помер у тубдиспансері. А на розтині виявилося – проста пневмонія.

Якби можна було воскресити, тільки Вовку підняла би. Любила його. Добрий був, уважний. Але себе не беріг.

За півроку зійшлася з п'ятим – Толіком. На дев'ять років молодший від мене був. Раз купив по вулиці самогонки. Пив, приказував: "ой, пече все всередині". Хотіла забрати – не дав. Викликала "швидку". Приїхали, кажуть: пізно, отруївся дядько горілкою. Похоронила на Розсошенцях, недалеко від Вовки.

Померли обоє в березні. Було їм по 49 років. Провідую їхні могилки, пам'ятники обом поставила. Сама лягла б у землю, так береже мене Господь. Прокидаюся о п'ятій ранку, до десятої вечора не присідаю – роблю то у дітей дома, то по сусідках допомагаю. Кріпша за будь-якого чоловіка, бо не жаліюся, працюю. Мужики самі гроблять себе – то спиваються, то на ледацюг перетворюються.

текст і фото: Ірина РЕРІХ