Літачок

На 8-річчя хрещений привіз мені з Владивостока іграшковий кукурузник. Літачок мав червону й синю смуги, усередині сидів пластмасовий пілот. Іще іграшка розбиралася, і мені два дні заздрив весь клас. А потім старшокласник Юра її відібрав.

Батьки довго відкладали розмову з Юриними. Бо моя мама - сільська вчителька, а Юрин тато - директор школи. Боялися недаремно. Директор так кричав про порядність сина, аж зірвався з цепу їхній пес. Мій тато махнув рукою, мама розплакалася, а я вже й так давно ревіла. Коли виходили з їхнього подвір'я, почули, як директор пояснював своїй жінці: "Хай знає, на кого рота роззявляти".

Відтоді аж до пенсії мамі недодавали в школі години, на уроки до неї час від часу навідувалася комісія з райвно. А мені не дісталася "чорнобильська" путівка до "Артека", хоча й перемогла в області на олімпіаді з української мови.

Із директорською родиною ми щонеділі зустрічалися в церкві. Юрин тато у вишиванці бив поклони перед іконою Богородиці, а хлопець із моїм літаком бігав навколо храму й грався в радянських льотчиків. Мама дивилася на директорського сина й зітхала: "І що з нього виросте?"

А недавно чую - депутат Верховної Ради відсудив у журналістки 20 тисяч гривень за те, що назвала його "відщепенцем від коаліції". І, за дивним збігом обставин, цей депутат очолює парламентський підкомітет із формування суддівського корпусу. Тобто нардеп призначає суддю, а потім у нього ж судиться з пресою. Голосом мого директора обурюється перед камерами: хай журналістка знає, буде їй наука на все життя. А відсуджені 20 тисяч гривень віддасть на розбудову церкви.

Одразу згадую шефа нашої школи, який б'є поклони перед іконою Богородиці, Юру та мій літачок. Директорська родина виїхала кудись в іншу область, і ми не бачилися 20 років. Але я точно знаю, що з Юри виросло.