70-річна Олександра Пилипівна та 72-річний Микола Антонович РОМАНЕНКИ з Полтави живуть разом 50 років:
– Я його перша знайшла. Того дня чомусь потягло на танці в Будинок офіцерів. Було відчуття, наче хтось мене там чекає. Заходжу – стоїть брюнет у військовій формі. Запросила на перший вальс. Потім він поїхав у Луганськ, листувалися. Через три роки відгуляли весілля.
Коли Колі було 48 років, захворів на рак, лікувався в Києві. Кожні вихідні їздила до нього з Полтави. Рік виходжувала. По цей день каже, що я його ангел-охоронець. Без мене не видряпався б.
Ходимо скрізь разом. Як збираються його колеги, то з ним іду. Люблять, як я співаю. Чоловік записує мої пісні й носить на роботу слухати. Часто дарує мені солодощі й косметику. Я йому – креми для обличчя, лосьйони. На золоте весілля подарував мені срібне кольє. Намагаємось одне одного дивувати. На Новий рік поралася на кухні, він вийшов із квартири. Дзвінок у двері – відчиняю, а на порозі Дід Мороз. То Коля переодягнувся, вітати мене прийшов. Щодня зустрічаю його з роботи на порозі, він мені вірші читає. Цілуємося й обіймаємося. На столі вже готова вечеря. Ні разу не було, щоб не сів поїсти. Як виходимо гуляти Полтавою, тримаємося за руки.
Сваримося тільки через побутові дрібниці. Та я змовчую, йду на кухню щось готувати або співаю. І досі чоловіка ревную. А він мене – щодня хвалить. Пристрасть із роками не пропала. Але вже не та фізіологія. Раніше й на обід до мене бігав.
У нас із ним справді все порівну. Прийду пожалітися – зрозуміє. Уже мені легше, ніби половину віддала йому. Прожили довго, бо я про чоловіка піклуюся, завжди з ним, не відходжу. Моя турбота бумерангом вертається, чоловік цінує. Звичайно, Бог послав зустріч, але ми багато працювали над сім'єю. Тут головне – терпіння. Дочці те саме кажу, коли з чоловіком свариться.
3 
1
Комментарии