– Ду ю спік рашен? – звертається літній чоловік до хлопця з гітарою.

Трамваєм увечері повертаюся з роботи додому. На київській станції метро Берестейська заходять троє чоловіків із двома жінками. Всідаються навпроти гітариста. Звертаються до нього російською, просять зіграти пісню Григорія Лепса "Рюмка водки". Хлопець усміхається.

– Я не сильно понимать русский, – каже. – Сам из Англии. Всегда мечтал пожить в Восточной Европе. Мой прапрадед жил в России. Сначала думал там осесть на несколько лет, учить культуру. Но сейчас там начали холодную войну против Европы. Путин злой, люди злые. Киев – лучший вариант. Древний город. Вообще я программист. Устроился в местную компанию. Играть на улице – хобби. В основном вечерами пою. Beatles, Linkin Park. Русские не беру. Много ошибок допускаю, люди только смеяться будут. В Киеве полтора года. Нравится.

– И за это время не сумел выучить наш язык? Стыдно! – каже один із чоловіків.

– Та ваш якраз і вивчив. У Манчестері завантажував відеоуроки, – переходить на українську музикант. Говорить краще, ніж ро­сійською. – Але виявилося, вам своя мова не дуже треба. Кругом – російськомовні. Українська столиця, а всі російською говорять. Спершу був у ступорі. А це вже звик. Перевчаюся.

Компанія замовкає. Виходять через дві зупинки

×