– Весілля за три тижні. А шести тисяч гривень на нормальний ресторан не вистачає. Позич. У тебе ж завжди в запасі щось є, – каже Ігор.

Дзвонить, коли сиджу в черзі на комп'ютерну томографію. Має показати, чи вилікував пневмонію. Хворію понад місяць. Пояснюю, що всі кошти пішли на лікування. Грошей не маю.

– А може, в когось позичиш для мене? Розумію, що запалення. Але ж ти вже на фініші, доліковуєшся. Великі суми далі витрачати не треба. А мені кінець буде, як питання не вирішу. Оля не зрозуміє. До батьків іти ніяково. Все-таки сам маю заробляти. Та я і зароб­ляю. Просто інші весільні штуки багато потягли. Поможи, будь людиною. Передивися запаси.

Відмовляю. Ігор матюкається й кидає слухавку.

– У тебе товариш такий, а в мене – сини, – чоловік сидить поруч у черзі. Представляється Миколою Олексійовичем. – У мене рак підшлункової, третя стадія. Усі гроші йдуть на ліки. А вони не розуміють. Тягнуть – то на ремонт машини дай, то на путівку за кордон. Обом майже по 40. Чекають, коли помру. Бо трикімнатну квартиру маю в центрі міста. У них руки сверблять її поділити.

Миколу Олексійовича гукають на огляд. Виходить за півгодини. Одягається й рушає до виходу.

– Тільки квартири вони не отримають, – спиняється біля мене. – Я її похресниці заповів. Буде їм сюрприз

×