– Хлопці, вам що, зайнятися не було чим? – обурюється контролерка мікроавтобуса Київ – Канів, коли ми простягаємо їй три придбані в касі квитки. На наші місця вже посадила якихось жінок. Просить їх пересісти. Крісел вистачає не всім. Зчиняється сварка, виходити з автобуса ніхто не хоче.

Дорога до Канева забирає 2,5 години. Розпиваємо пляшку коньяку, розведеного в пепсі-колі. Єдиний автобус до могили Тараса Шевченка – старий жовтий ПАЗ, нагадує ті, що розвозять клієнтів похоронних бюро, – щойно від'їхав. Наступного чекати 45 хвилин. Таксисти просять 20 гривень. Рушаємо пішки.

По дорозі фотографуємося на "Алеї Кобзаря". Впізнати героїв Шевченкових творів у вапнякових фігурах не вдається.

– Квіти Кобзареві візьмете? – перепиняє жінка біля підніжжя Тарасової гори. Беремо букет за 5 гривень. Продавщиця обурюється, що взяли один, а не три. ­Поряд купуємо саморобні магнітики по 15.

– Іменні вірші! – пропонує інша пані. За картку з поетичною присвятою просить 2 гривні. Мені попадається ось така: "Денисочко, Денисе! Нехай ім'я твоє святиться. Будь здоровим і багатим і в будні дні, і в свята". Поряд чоловік безкоштовно видряпує побажання на пляшці з-під пива. Просить купити за це камінець з аналогічним текстом. Відмовляємо.

Біля підніжжя пам'ятника – купа 5-гривневих букетиків. Додаємо свій. Музей зачинений – понеділок, хоч і державний вихідний. Туалет безкоштовний, прибраний. Просимо якогось чоловіка сфотографувати нас на фоні Дніпра. Знімок виходить кривий.

До автовокзалу повертаємося порожнім "похоронним" ПАЗиком. У центрі міста заходимо пообідати в кафе. Замовляємо три супи й три порції вареників.

– Три супи, три порції вареників і три пива? – офіціантка розуміє нас з півслова.

Квитків до Києва немає. 2,5 години стоїмо в переповненій маршрутці.

– Хлопці, вам що, зайнятися не було чим? – чуємо знайомий голос, коли опиняємося на столичному автовокзалі.

×