Кінець навчального року. Тести, контрольні, самостійні щодня. Безліч уроків. Моєму сину у школі задають написати есей. Точніше, твір на задану тему, який чомусь називають есе­єм. Ну добре, тим цікавіше підійти до цього питання й написати – звісно, спільними зусиллями – фактично перший есей у його житті. Тема, щоправда, туманна й гетерогенна: що я вивчив за цей рік з української мови. Есей. Про синтаксис, будову слова, пунктуацію. Есей. Десятирічкам. Ну, добре.

– З чого почати? – чую розпачливі зітхання.

І справді, з чого? Такого есея не розпочнеш з "цього року я вивчив…" – і далі список тем. Бо тим і закінчиш. Потрібен зачин.

– Напиши про значення рідної мови для кожної людини, про важливість уміти висловлюватися й усно, й письмово. Коротше, ти ж знаєш, що подобається вчителям. Бо як тебе послухати, то все це тобі не потрібно й ніколи не знадобиться в житті.

– А воно й не знадобиться, – відповідає син, – але добре, напишу.

І поки він пихтів, мов паровий трактор, над першими реченнями про вагомість мови і про любов до слова, я, миючи посуд, замислився: а як я написав би есей про свої уроки української? Які важливі знання я виніс і приволік у своє доросле життя? Зрозумів, що це непосильна тема, яка в моєму випадку майже не піддається аналізу. Бо неможливо аналізувати те, чого не осмислив. І як осмислити те, до чого споконвік був байдужий?

До 1992 року мене оточувало російськомовне середовище. Аж ось я мав здавати іспити для вступу до гімназії і назвати українською якісь зображення, які демонструвала завучка. Я назвав. На подив матері й самої завучки. Мотузка. Парасолька. Годинник.

Що я виніс з уроків української мови? Вона відрізняється від російської. Є роз- і без-, -ться, апостроф, ґ. А також чітке усвідомлення, що це мені ніколи не знадобиться. Взагалі. Бо переходити на українську я не збирався. Але, коли в дев'ятому класі опинився в новій школі, потрапив до єдиного в цьому навчальному закладі російського класу – до інших мене не брали – і мав по три уроки російської мови й по три літератури на тиждень, на противагу одному уроку української мови. Тут у мені й прокинувся дракон протесту. Російська домінувала, тиснула. Душила. Уроки проходили в класі бойової слави, тобто фактично три роки я просидів в оточенні георгіївських стрічок і чорно-білих фронтових фотографій. Що ще потрібно підлітку з депресивного міста? Натомість на уроки з української мови я ходив залюбки. Бо знав про роз- і без-, і про -ться. Й апостроф тулив там, де потрібно, – відчував інтуїтивно. І твори писав по шість-вісім сторінок, за які отримував п'ятірку за зміст і трійку – за грамотність.

Але однаково зростав у російськомовному оточенні.

Та все ж. Що дали мені уроки української? Чого я навчився? Чи потрібно мені це зараз? А якщо потрібно, то якою мірою? Розуміння й відчуття мови значно більше сформувала українська література, до якої я прийшов набагато пізніше за мого сина, який зростає переважно в україномовному оточенні і для якого українська – рідна.

– Ну що, написав? – питаю.

– Ага.

Читаю.

"Можливо зараз здається що це нам не знадобиться в майбутньому але насправді це нам допоможе добре володіти рідною мовою. Не знаю чи добре я вивчив всі теми цього року але сподіваюся що хоч щось залишилося в моїй голові. Наприклад я точно знаю як підкреслювати підмет присудок і другорядні члени речення".

– Молодець, – кажу, – тільки чого ж ти так не любиш ком та інших розділових знаків?

– А знаєш, тату, – відповідає, – коли я писатиму комусь листи, я завжди підкреслюватиму підмет і присудок. На зло. Всі найгеніальніші люди від того були геніальними, що все вигадували або створювали натщерозум.

І ніби банальність, і далека від дійсності, а все ж за цей оказіоналізм захотілося пробачити йому всі ті п'ятірки і шістки, які він вперто приносив останні місяці з української мови. А чи пробачу собі, що змушую його писати те, що подобається вчителям, а не те, що спадає йому натщерозум?

×