А добре було б писати про якісь речі, що змушують блаженно позіхати і мружитись, ніби дивишся на молоде березневе сонечко, а не про оце все, що вже чотири найтемніші місяці року тривожить світову спільноту й зокрема українське суспільство. Я зараз про війну. В усіх її аспектах.
Хочеться ж про книжки, які прочитав або планую прочитати. Або про такі, які ніколи не прочитаю. А втім, про війну, хоч як би це парадоксально звучало, я знаю більше, ніж про літературу. Або так: я більше прочитав літератури про війну, ніж літератури про літературу. В першому випадку я усвідомив одну істину: все створене людьми в галузі мистецтва – ніщо інше, як шарлатанство й виразна маніпуляція, мета яких – зробити нас розумнішими й глибшими, наповнити емпатією та світлом. А в другому випадку я зрозумів наступне: війна нічого не несе, окрім болю, горя, злиднів і злоби. І через чуже горе і ми глибшаємо й світлішаємо.
У сучасному світі розмірені та впорядковані життя людей вимагають стресу. Не від вигаданих страшилок, а від усвідомлення справжності й достовірності, коли людські страждання описані не з пишної фантазії автора, а з його гіркого досвіду або гострої спостережливості. Таке собі лікування стресом, від якого або тверезішаєш, випавши з облудного стану супокою й рівноваги, або навпаки – п'янієш, як від запаху крові або під час бійки, коли бажання завдати кривди притупляє базові інстинкти.
Англійський письменник Сакі у своєму оповіданні "Шокова терапія" вустами одного з героїв запропонував кілька рецептів подібної терапії. Наприклад, затіяти сутичку з кілкенійськими котами або дослідити ті паризькі квартали, де живуть апаші. Але це там, на початку людожерського ХХ століття, подібне могло проканати, а в нашому ж ХХІ… До певного часу для людей мого кола, аби досягти інсайту, ментального прозріння чи наповнитися живильною благодаттю стимульованих афективних переживань, достатньо було взяти до рук книжку чи переглянути якийсь фільм. Сходити, зрештою, в музей і застигнути перед картиною в незручній позі з повними очима стендалевих сліз. Тепер же гірка правда сама стукає в наші двері, а ми підпираємо їх і горлопанимо що є сили про допомогу. Хтось відгукується й допомагає тримати двері, хтось здивовано відмовчується, інші з втомленою цікавістю спостерігають за видовищем, а дехто надсилає вимученого листа, що ж, мовляв, таки виділимо вам як допомогу 5 тисяч шоломів. Дякую, дуже дякую.
Україна пройшла лікування стресом ще вісім років тому. Починаючи з Інститутської. Щоправда, поки що не закінчуючи.
А щодо нашого ХХІ століття. Не маю ані найменшого сумніву, що воно виявиться не менш людожерським, ніж століття ХХ. Невідомо, що гірше: вульгарна агресія Росії чи вдавана глухота й сліпота Німеччини. Все це – врожай з одного городу. Якщо для перших давно все втрачено, то для других єдине зцілення – зцілення стресом, якого вони бояться більше, ніж свого минулого. Ні-ні, борони Боже, я не бажаю їм війни, але було б не зайвим відчути це людожерське дихання з-за паркану. Аби протверезіти. Аби нарешті усвідомити, що симулятивні прояви – зручний і вторований шлях до небаченої багато десятиліть катастрофи.
Коли ми говоримо про літературу як продукт війни, часто уявляємо ветеранів, які пишуть книжки. Комбатантська проза, щоденники, спогади, мемуари, письменники, що досягли світового визнання. Хоч Гемінґвей, хоч Нікулін, хоч Юпак, тобто Сайгон. Але рідко ми згадуємо письменників, яких війна проковтнула й не виплюнула. Тих, хто творив не після, а до, хто відчував, любив і страждав, досяг успіху, а потім, не впоравшись із випробуванням стресом, пішов на війну й загинув. Автор оповідання "Шокова терапія" англійський письменник Сакі загинув у 1916 році у битві при Сомі. Немолодий, достатньо успішний, очевидно, дещо втомлений від життя, він отримав кулю. І, до речі, від німецького снайпера.
2 
1
Комментарии