"Щоразу з'являється пара мудаків, які говорять, що наша головна проблема – мова" - Сергій Жадан

 

"Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю", – так завершується трек "Зброя пролетаріату" з однойменного альбому Сергія Жадана та гурту "Собаки в космосі". Героями пісень стали депутати, бізнесмени та чиновники обласних, районних і селищних рад.

7 жовтня альбом представлять на "книжковому арсеналі" в Києві

Чому українцям цікавіше спостерігати за персонажами політичних новин, ніж літературних творів?

– Для тих, хто любить шахи, вони – важлива складова світобудови. Культура – це шахи, політика, на жаль, – як футбол. Але якщо ви по­справжньому цікавитеся шахами, ви граєте, бо це подобається, а не для того, щоб стати чемпіоном світу. Якщо пишете вірші, бо вам потрібен мільйон прихильників, – краще не писати.

Яка роль поета сьогодні – пророк, каменяр, рок­зірка?

– Рок­зірка – це є і пророк, і каменяр. Просто коли Франко писав "Каменяра", не було рок­музики. Був госпелз і починався джаз. Функція поета завжди була та сама – співак, оратор. Людина, до якої хтось прислуховується, хтось – ні, але яку мають слухати всі. Нічого не змінилося. Коло поціновувачів поезії завжди приблизно те саме.

Який має бути збіг обставин у країні, щоб поет збирав стадіони?

– Я не знаю. Якби знав, збирав би. Має бути суспільний запит, обмежувачі – відсутність іншої інформації. Чому в 1960­х поети збирали стадіони? Бо не було більш нічого – радіо, телебачення, рок­музики. Можна було почути якесь живе слово тільки на поетичному вечорі. Фактично поети перебрали на себе функцію рок­музикантів. Скажімо, в Британії чи Америці стадіони збирали The Doors і The Beatles. А в Радянському Союзі – Вознесенський і Євтушенко.

Чому ми не знаємо сучасних іноземних ­поетів?

– Тому що змінилися правила гри. Євген ­Євтушенко, якому нещодавно виповнилося 80, каже: "Я зараз останній великий поет". Він по­своєму правий. Великий поет, поет як зірка, поет суперстар – терміни з ХХ століття. Вмерло поняття "великий поет". У світі є тисячі цікавих, дуже добрих поетів, які нічим не поступаються своїм попередникам столітньої давнини. Але змінився сам статус поета, функція присутності літератури в інформаційному просторі.

Поети не мають впливати на рішення прем'єр­міністрів. Тому що це будуть дуже неграмотні рішення. Коли поет починає говорити про теорію товарообміну чи про курси валют, очевидно, це нехороший поет.

Чому зараз більше пишуть, ніж читають?

– Змінилися стосунки між автором і читачем. Тепер кожен є письменником. П'ять­шість років тому кожен мав "ЖЖ", тепер – Facebook. Ти зараз можеш прокоментувати будь­який текст, ти є cпівавтором. Це одна із причин, які вбили українську критику – критиками стали всі, письменниками стали всі. Зупинити це неможливо. Всі пишуть, публікуються – ну і ­добре.

Якби поет Михайль Семенко, який сотню років тому символічно палив "Кобзар", жив сьогодні, як він поводився б на публіці?

– Так само. Семенко був поетом без читачів. Цей феномен – український футуризм, дуже видовищний, унікальний, ніби активний – відбувався без публіки. Це була акція всередині самої літератури. Сьогоднішні поети мають значно більшу аудиторію і значно більше можливостей висловити свої думки. Але думок немає.

Чому у вашій останній збірці "Вогнепальні й ножові" так багато біблійних метафор?

– Така тема збірки. Мені завжди хотілося спробувати написати поетичну книжку, яка була б цікава не лише любителям поезії. ­Себто, вирахувати той механізм, коли поезія виходить за коло інтересів самих поетів. Хто читає поезію? Поети, купка філологів, трішки справжніх любителів. Їх небагато. Мені ж цікаво, чому Єсеніна читають, а Висоцького слухають мільйони. Чому Єсеніна читають мільйони, а його друга Анатолія Марієнгофа – тисячі? Де цей перехід? Цікаво було спробувати попрацювати з такими речами. Як один із варіантів – брати тематику й сюжети, які всім зрозумілі. Люди можуть ходити чи не ходити в церкву, але про те, що Ісус воскрес, знають усі. Як і те, що в нього була Таємна вечеря. Мені було цікаво взяти біблійні сюжети і написати про них сучасною мовою.

Відчуваєте себе рок­зіркою із "Собаками в космосі"?

– Ні. Ми граємо протестну музику, яка мало кого цікавить. У мене нема голосу. І слуху. Хоч зараз це не обов'язково, але в мене є почуття відповідальності й совісті. Це не дозволяє заспівати. Мій кумир – Михайло ­Поплавський. ­Вдома маю кілька його дисків. Коли збираються друзі, на якійсь стадії сп'яніння завжди ставлю відео з концертами Поплавського. Це дзеркало, в яке дивишся і розумієш – не співай. Які не були б спокуси – не співай. Інакше виглядатимеш саме так.

Які стосунки із читачами­-земляками?

– У рідному Старобільську на Луганщині мав лише один творчий вечір. Торік. Раніше ні­хто не запрошував, то я і не приїздив. ­Друзі з луганського літературного гурту "Стан"­ ­зробили мені кілька презентацій роману "Ворошиловград". У Донецьку і Луганську нам заборонили презентуватися. У Донецьку ми виступали в стриптиз­клубі, у Луганську – на ­вулиці, а в Старобільську – в бібліотеці. Там, де я школярем просиджував години над книжками і журналами. Я в цій бібліотеці не був 20 років. У невеличкий зал набилося багато людей. Прийшли друзі, родичі, класна керівниця. ­Одно­класниця принесла вірш, який я присвятив їй в 10­му класі, коли мені було 16. У президії сидів чоловік інтелігентного вигляду в рожевій сорочці. А я не знаю, хто він такий, бо у президію нікого не запрошував. Побачив ветеранів із медалями у залі, тож читав більше ліричні вірші. Наприкінці чоловік у рожевій сорочці встає. Наскільки розумію, це – начальник відділу культури Старобільська. Каже: "Сергію, ви сьогодні читали хороші вірші. Але у вас же є й погані. З матюками. Добре, що ви їх сьогодні не читали. Я нарешті зрозумів, що ви – хороший автор". Потім до мене підійшли присутні, кажуть: "От він тобі говорив про ненормативну лексику. Ти би підійшов до нього в кабінет і послухав, як він там говорить".

Які емоції у вас викликало прийняття закону про мову?

– Це було чергове розчарування у моїх співвітчизниках, на яких прийняття цього закону було розраховане. Як письменника мене ця проблема не надто торкається, як громадянина – так.

Але ви пишете українською.

– І говорю. Я живу в місті, де більшість навколо спілкуються російською. Я ніколи не мав із цим проблем. В Україні давно виникла ситуація з двомовністю, і ніколи нікого це не напружувало. Але напередодні виборів політики завжди влаштовують мовні війни. Тоді наші насправді толерантні співвітчизники, з обох боків, починають бити себе в груди й кричати, що порушують їхні права. Українці дуже легко піддаються на маніпуляції. Вони страшенно заполітизовані, невпевнені й закриті в собі. Не мають власних орієнтирів, не знають, куди рухатися і що робити. Щоразу з'являється пара мудаків, які говорять, що наша головна проблема – проблема мови. Сусіди, які живуть у одному під'їзді й ще вчора один до одного ставилися цілком коректно, починають сприймати себе як ворогів. Бо один говорить українською, а другий – російською. Один ходить до греко­-католицької церкви, другий – московського патріархату.

Мені не подобається цей закон. Це означає, що я – за українську мову. А значить, я стаю на один бік. Тепер багато російськомовних людей починають вважати мене своїм опонентом. Ці речі страшенно ефективні. Політики це розуміють і цим користуються.

Зате існує міф, що українці дуже працьовиті. Чи за рахунок цього не можемо виправити ­ситуацію?

– Днями спілкувався з китайським студентом, який живе у Харкові. Питаю: – "Що тобі найбільше не подобається в Україні?" "Що ви дуже повільно працюєте, – відповідає. – Можете зводити будинок три­-п'ять років. А ми, китайці, дуже швидко все робимо. Якби якомусь робо­тодавцю захотілося звести будинок за місяць, ми б це зробили". Українці в Польщі чи Італії набагато працьовитіші й відповідальніші, ніж тут. Там вони живуть за їхніми законами ринку.

Ви себе в цьому відчуваєте українцем чи ­китайцем?

– Китайцем. Бо багато працюю. Бачили, як працюють друкарки? Сидять увесь час і друкують. Робота письменника – приблизно те саме. Дуже нудно й нецікаво. Якби ­письменники­­-початківці побачили, як працюють мудрі й визнані метри, то кинули б літературу. Я безробітний – у мене немає вихідних днів і робочого графіку. У мене є тільки почуття відповідальності та інтерес до справи. Це підштовхує багато працювати.

На чому Україна могла б будувати міф про себе для решти світу?

– Україна не повинна будувати міфи, вона повинна будувати економіку.

Як пояснити іноземцям, що Україна – не ­Росія?

– Треба самим розібратися, хто ми такі. Впевнений, що половина бабусь, які продають на Бессарабці моркву, скажуть, що Україна – це Росія.

Чим відрізняється німецька публіка від української?

– Там читачі дуже уважні. Якщо приходять на творчі вечори, то не просто себе показати і поставити якесь запитання – їм дійсно цікава тема книжки. Можуть годину сидіти й слухати тебе.

Половина читачів, які там відвідують мої зустрічі, – українці. Друга половина – німці, які цікавляться Україною.

 

Багато німців цікавляться Україною?

– Німці взагалі всім цікавляться. Вони найбільш відкрита нація.

Пару років тому німці поставили мій "Депеш Мод". Їхав туди й боявся, що це буде якась кічуха. Коли подивився, подумав – я поставив би саме так. Настільки тонко режисер Маркус Бартл все це відчув. Він приїжджав у Харків, їздив на ринок Барабашово, проходив по маршрутах у книжці – звіряв, де хто жив, де що відбувалося. Вийшло дуже добре. Потім я спілкувався з акторами – вони не уявляють, що таке Україна. Питали: ви справді так багато п'єте? Але професіонали – грали дуже щиро, відкрито. У них все це вийшло брутально, жорстко – але так і має бути.

Скільки слухачів приходять до вас на вечори в Україні?

– Усе залежить від організації. На будь­який вечір можна зібрати щонайменше сотню читачів. Маю свою формулу. Якщо це літературний вечір у якомусь селі, реклама не потрібна. Треба прийти і сказати всім: "Ви маєте бути. Якщо не прий­дете, відключать електрику". У сільській школі набагато легше зібрати людей, ніж у Києві.

Думаєте про читача, коли пишете?

– Напишу, потім думаю. Час від часу включаються самообмежувачі – "цензор в собі", як писала Ліна Костенко. Це не дуже добре. На читача потрібно зважати, як вже говориш із видавцем і редактором.

Хіба ви раніше не були ліричним героєм своїх творів?

– Навіть пишучи весь час "я", не завжди мав на увазі себе. Це ж література. В книжках 10 років тому весь час було "я", тепер – "ми" або "вони". Це не означає, що тоді писав про себе, а тепер – не про себе. Читаю рецензії на "Ворошилов­град": "Автор пише про себе". Я не пишу про себе. Література – не автобіографія.

Ви колись казали: "Проблема української літератури в тому, що біографії її творців набагато цікавіші за їхні твори".

– Коли їду до батьків, минаю містечко Сватове, райцентр Луганської області. Там на залізничному вокзалі висить меморіальна ­дошка: "В цьому місці побував свого часу співець Донбасу Володимир Сосюра". І їдеш, дивишся – що тут робив Сосюра, для чого він тут був? А побував він там 1918 року як гайдамака, боєць УНР. Згадував про це в автобіографічному романі "Третя рота". Так часто трапляється серед українських письменників – мають дивну ­біографію, але це все чомусь не відбивається в їхніх творах.

Які найцікавіші міфи про себе чули?

– Плітки чую. Міфи й плітки – це зовсім різне. Найвеселіші – наприклад, що роман "Ворошиловград" я написав на замовлення Партії регіонів. Тому що він "відбілює Донецький регіон, показує Донбас у позитивному світлі".

×