Культ смерті. Путін очолює не державу, а скотобійню

Скільки ще росіян має загинути на фронті, перш ніж їхні друзі та родичі скажуть "досить"?

Росія, схоже, закохана у війну та смерть.

"Війна – це перемога, війна – друг, війна – кохання", – так недавно заявила перед аудиторією юнаків та дівчат одна російська чиновниця, жінка середніх років, яка могла би бути їм матір'ю чи бабусею.

У травні 2022 року малюків нарядили у танки та винищувачі на святкуванні Дня перемоги, присвяченого перемозі СРСР над нацистською Німеччиною, – пише Олександр Мотиль для The Hill.

Російське православне духовенство регулярно благословляє танки та закликає російських солдатів ціною свого життя захищати матір-Росію. Ікона, випущена Брянською єпархією, повідомляла їм минулого року, що "ваше завдання стерти з лиця землі український народ".

У червні 2022 року директор всесвітньо відомого Ермітажу назвав його експонати за кордоном "нашою спецоперацією", недвозначно посилаючись на евфемізм Володимира Путіна, який означає війну проти України – "спеціальна військова операція". Наче цього було недостатньо, він на додачу назвав ці виставки "великим культурним наступом".

На початку 2023 року російський пропагандист і ведучий популярних телешоу Володимир Соловйов як ні в чому не бувало повідомив глядачам, що "життя сильно переоцінене". Двоє його гостей кивнули на знак згоди, додавши, що раніше росіяни жили одним днем, а тепер мають "нематеріальні мрії" та "високі цілі" – війну. "До того ж, – співав Соловйов, який демонстративно утримувався від того, щоб воювати на фронті. – Чого боятися неминучого? Особливо коли ми збираємося на небеса. Смерть – кінець одного земного шляху та початок іншого".

Що відбувається? Звідки ця одержимість війною та смертю?

Для початку майте на увазі, що російська армія втратила не менше 200 тис. осіб убитими та пораненими, за західними оцінками. І понад 140 тис. убитих, за оцінкою українського Генштабу. Ці два числа необов'язково несумісні, оскільки є численні повідомлення, що російські солдати залишають своїх поранених товаришів на полі бою вмирати. Це збільшує кількість убитих та зменшує кількість поранених. Якою б не була точна цифра, це приголомшує, особливо у світлі того, що СРСР втратив 13 310 солдатів за дев'ять років війни в Афганістані. За нинішніх темпів до кінця 2023 року Росія втратить близько 275 тис. солдатів.

Зважаючи на ці цифри, не дивно, що російські чиновники роблять із потреби чесноту і прославляють війну та смерть. Як сказав Соловйов, навіщо боятися смерті, якщо вона неминуча? Це особливо вірно для зростаючого числа погано навчених і жахливо екіпірованих призовників, роль яких на війні – бути "гарматним м'ясом".

Але є теж давня російська традиція застосовувати нестримне насильство і поводитися зі своїм народом як із витратним матеріалом.

Московія, як називалася Російська імперія на початок XVIII століття, розширилася до Сибіру, знищивши корінні народи та його культури. Імперська Росія зробила те саме в Білорусії, Україні, на Північному Кавказі та в Середній Азії. ССCР, наступник імперської Росії, створив ГУЛАГ, спровокував Голодомор в Україні та винищив сотні тисяч людей хвилями терору.

Вважається, що російський лідер Володимир Путін керував вибухом кількох багатоквартирних будинків у Росії в 1999 році, вів жорстоку війну в Чечні й наказав убити принаймні кілька десятків політичних опонентів. Його геноцидна війна в Україні – лише останній прояв його власної та російської схильності до насильства.

Байдужість офіційної Росії до людського життя, очевидно, поширюється і на багатьох пересічних росіян. Генерал Михайло Кутузов переміг Наполеона Бонапарта у 1812 році, проводячи політику випаленої землі, яка зробила великі ділянки тодішньої Росії непридатними для життя. Більшовики вирізали мільйони росіян у Громадянській війні 1918-1920 років. Йосип Сталін відправив на смерть мільйони солдатів під час погано спланованих нападів на німецький Вермахт.

Зрештою, є характер режиму, який Путін ретельно будував останні два десятиліття. Незалежно від того, як називається його режим, у нього разюча схожість з фашистською Італією та нацистською Німеччиною. Усі три були неліберальними, глибоко авторитарними країнами, якими керував харизматичний лідер із культом особи й порядком денним ведення війни та будівництва імперії.

Невипадково всі троє також прославляли насильство і смерть. Тільки насильство могло знищити їхню політичну опозицію. Тільки насильство могло гарантувати імперські устремління держави. Оскільки війна займала центральне місце в їхній ідентичності, всі три держави логічно мали прославляти солдатів і героїв, які загинули за правильну справу чи то у вуличних боях, чи то на фронті.

Більшість німців продовжували віддавати свої життя за режим, хоч і неохоче, до кінця Другої світової війни. Італійці виявилися буйними і повернулися проти Беніто Муссоліні у 1943 році.

Куди підуть росіяни?

Поки що запитання залишається без відповіді. Росіяни справді протестували у перші дні війни, і тисячі людей заарештували. Військкомати продовжують палати, у громадських місцях покладають квіти на згадку про загиблих на війні українців, а солдати продовжують кидати зброю і дезертирувати. "Прихований опір", мабуть, широко поширений.

Водночас на шляху відкритого протесту стоять політична пасивність, любов до "хорошого царя", байдужість народу до втрат на війні, всюдипроникна путінська пропаганда та силова влада держави.

Скільки сотень тисяч росіян має загинути на фронті, перш ніж їхні друзі та родичі скажуть "досить"? Путін явно вважає, що росіяни – бидло, а Росія – скотобійня. Їм треба показати, що це не так.

Переклад Gazeta.ua