Наша смертність уплетена в наше уявлення про безсмертя
Чи може людська вічність не бути пораненою?
Людський час – це поранена вічність. У ньому – нескінченне прагнення того, щоб усе продовжувалося, щоб не було смерті – і водночас нескінченний біль через те, що ця смертність є, і вона повсюдна.
І головне питання ось у чому: чи може людська вічність не бути пораненою? Чи не вплетена сама наша смертність у наше уявлення про безсмертя? Чи не є ми істотами, які думають про нескінченне, саме тому, що залізними фактами нашого життя є скінченність, втрата і смерть? Втрата – один із головних архетипів релігій та міфів: герой щось втрачає і потім проходить через безліч пригод, щоб це втрачене повернути. Людина мріє про вічність, де немає втрат – але сама потреба цієї вічності може з'явитися тільки тоді, коли втрата є, коли вона нестерпна, коли рана стікає кров'ю.
Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.
