Ми йдемо в епоху "цифрових індивідів". Це проблема

Карантин та соціальна дистанція запрошують нас по-новому дивитися на вічну гру "душі" та "тіла"

Бо виявляється, що ми є людьми, зокрема, і завдяки своїй тілесній присутності. Якої стає все менше і менше.

Дистанційні контакти - це обмін інформацією, але не спілкування. Ти не можеш подружитися через zoom, не можеш закохатися через zoom, не можеш знайти бізнес-партнера через zoom. Глибина спілкування тут недостатня.

Чому? Бо спілкування - це більше, ніж обмін інформацією. Це більше, ніж контакт "цифрових індивідів". Спілкування потребує тілесної присутності. Жести, колір очей, запахи, гумор, відчуття присутності - це все більше, ніж обмін інформацією.

Ми все більше будемо йти в епоху "цифрових індивідів", і це проблема. Це певне повернення до ХІХ століття, яке мріяло про спілкування "духів" - поза межами тіл. Але ХІХ століття помилялося, думаючи, що саме "дух" робить нас людьми. Людьми нас робить і дух, і душа, і тіло - разом. І тіло - зовсім не в останню чергу.

Прикольно, як в епоху соціальної дистанції повністю перегортається християнська метафізика, яка нашіптувала нам, що справжні ми - позатілесні, або з іншими духовними тілами. Бо зараз виявляється, що коли ми тільки "духи" - тобто цифрові копії себе - ми стаємо жорстокішими, байдужішими, поверховішими і нуднішими.

Наше тіло - це теж, якоюсь мірою, наша душа і наш дух.

Текст є постом автора у Facebook і не написаний спеціально для Gazeta.ua. Передруковується з дозволу автора.

Оригінал